Розділ 3.

— Ви до Артемчика? А його немає вдома, — почулося ззаду, коли Лера невпевнено зупинилася біля дверей квартири 34.

— Я знаю… Я тут поживу кілька днів. Я знайома Артема – Лера, — заметушилась дівчина, ніяково простягаючи руку для привітання літній жінці. — Я сьогодні приїхала в місто, з житлом не склалося. І Артем дозволив зупинитися у нього, — поспіхом пояснила вона, показуючи ключі сусідці.

— Це дуже на нього схоже, — кивнула жінка. — Він завжди допоможе. А ви його давно знаєте?

— Якщо чесно, то ні, — Лера вже потягнулася відчинити двері, аби уникнути подальших питань.

— Я Валентина Павлівна. Якщо що знадобиться – заходьте, — сусідка привітно посміхнулася.

— Дякую, — швидко кивнула Лера й зайшла до квартири.

Квартира зустріла її охайним порядком. Усе було на своїх місцях: у передпокої взуття стояло парами на підставці, на вішалці висіла шкіряна куртка та спортивна кофта, у вітальні на дивані акуратно складений плед, на полиці – стопка книжок і журналів. На барній стійці, що відділяла кухню від вітальні, стояв відкритий ноутбук, а поруч – кружка.

Було видно, що Артем любив порядок, але жив сам для себе. Усе підпорядковане його звичкам. У дверному прорізі розташувався турнік. У спальні замітсь шафи стійка з одягом, широченне ліжко й величезний телевізор навпроти. У кутку лежала відкрита спортивна сумка, м’яч і пара гантель.

Легкий аромат кави й чоловічого парфуму додавав відчуття затишного, але чужого простору. Здавалося, ніби Лера потрапила у ретельно вибудований світ, де все дихало присутністю господаря, навіть коли його самого не було поряд.

Вона вже збиралася впасти на диван, як згадала, що решта речей залишилася в машині. Довелося повернутися й підняти чемодан та дорожню сумку до квартири.