Розділ 1.

Сонце вже сідало, заливаючи асфальт м’яким золотавим світлом. Чорний позашляховик повільно рухався завантаженим проспектом. Усередині лунала негучна музика й перегукувалися голоси.

— Ну що, хлопці, до дачі кілометрів триста, — сказав Олексій, стискаючи кермо. — Якщо так і будемо тягнутися, то приїдемо тільки вночі.
— Потерпимо, — відгукнувся Стас, потягуючи каву з паперового стаканчика. — П’ятниця ж, усі спішать відпочивати.
— Дивись, — раптом озвався Артем, киваючи вперед. — Он та “Мазда” дивно себе поводить, щось смикає її в різні боки.

Олексій пригледівся:
— Й правда. То гальмує, то знову додає швидкості… Може, п’яний за кермом чи жінка.

Автівка попереду різко перебудувалася в сусідній ряд, ледь не зачепивши таксі. Позашляховик порівнявся з червоною “Маздою”, і чоловіки побачили крізь скло дівчину за кермом.

— Ну, ясно, баба, — зітхнув Стас. — Права купила, а їздити – не купила.
— Та вона вся в сльозах. Може, щось сталося. Огов дівчино! — спробував привернути увагу дівчини Олексій, натиснувши на клаксон.

Дівчина трималася обома руками за кермо, по її щоках бігли сльози. Здавалося, навіть крізь скло було чути її ридання. На дорогу вона майже не дивилася, й узагалі не розуміла, що відбувається довкола.

— Не можна її так лишати, — рішуче промовив Артем.

Під час чергової зупинки в заторі він вийшов з машини, відчинив дверцята біля водія “Мазди”:
— Ану швидко на пасажирське сидіння.

Дівчина злякано повернула голову. Очі, почервонілі від сліз та дивилися на чоловіка розгублено.
— Давай, хутчіш, — підганяв Артем, жестом показуючи на вільне місце праворуч. — Далі я поведу.

Дівчина слухняно перебралася на пасажирське сидіння. Вона вже не плакала, а здивовано озиралася. Здавалося, вона лише зараз усвідомила, що перебуває в гущі гучного потоку машин.

Коли щільний рух трохи розсмоктався, Артем звернув до узбіччя, увімкнув аварійку й повернувся до дівчини. Вона й далі дивилася на нього з подивом. Сльози висохли, а в погляді змішалися розгубленість, тривога й цікавість.

— Куди їдемо? — запитав Артем. — Адресу назви! — різко повторив він, коли дівчина мовчала.
— Я… — вона схлипнула, — я не знаю… — і замовкла, ховаючи обличчя в долонях.

— Ти не знаєш, де живеш? Головою вдарилася та пам’ять відшибло? — крізь зуби промовив Артем, стримуючи роздратування. Уся ситуація починала його виводити з себе. Він любив чіткість і визначеність, зрозумілі інструкції й швидкі рішення. Він не дав ситуації перерости в аварію, але заспокоювати істеричку чи витягати з неї по слову він не збирався.

Побачивши його роздратування, дівчина знову заплакала. Їй здавалося, що вона не заслуговує на це все. Хто цей чоловік і чому причепився до неї?

Артем глибоко вдихнув, стиснув щелепи й відвернувся до вікна. Лаятися він не збирався, але й втішати дівчину не планував.

Поступово сенс ситуації почав доходити до дівчини. Вона глибоко вдихнула, витерла сльози, полізла в бардачок за пачкою серветок.
— Дякую, що допомогли, — хлипнула вона, — далі я сама.
— Ти не можеш вести машину в такому стані. Я відвезу тебе, тільки скажи, куди.
— Я справді не знаю. Сьогодні я тільки приїхала сюди. Ми з хлопцем планували знімати квартиру… він поїхав два місяці тому, а я лише тепер наважилась. Хотіла зробити йому сюрприз і приїхала без дзвінка… — її очі знову наповнилися сльозами, а в носі неприємно защипало, — …а він там з іншою…— дівчина намагалася не плакати, але сльози самі побігли по щоках. — Додому вертатися – не варіант…, тут я житло не шукала, бо була впевнена, що житиму з ним… От якось так.

Вона замовкла, вперше задумавшись, що ж насправді тепер робити. Напевне, треба шукати якийсь хостел, кімнату чи готель. Але з чого почати пошуки, вона не знала. Грошей на повноцінну оренду не було, роботи теж.

— Ясно, — сказав Артем, завів мотор і плавно влився в потік.

Хвилин за п’ятнадцять машина заїхала в доглянутий двір сучасного ЖК й зупинилася на стоянці біля під’їзду.
— Значить так: квартира 34, ось ключі. Поки поживеш у мене. Я з друзями їду на дачу до середи, квартира вільна. Посуд, чиста постіль і рушники в шафах – розберешся. Якщо знайдеш житло до середи, ключі залишиш у сусідки, — чітко віддавав вказівки Артем.

Дівчина розгублено кліпнула:
— Ви серйозно? Ви ж мене не знаєте…
— Ну так і ти мене не знаєш, — усміхнувся він. — Але ж краще так, ніж ночувати в машині?

Вона довго вдивлялася в його обличчя, наче шукала підступ. Але бачила лише просте людське співчуття.
— Дякую… Мене звати Лера.
— Артем, — представився чоловік, поклав ключі в підсклянник і, більше нічого не сказавши, вийшов з машини.