`~☆▪︎■《ПІСЛЯ БУРІ.》`•☆▪︎

                               ГЛАВА 14 .
       У будинку знову настала тиша. Але це була вже інша тиша — не та, що народжується зі страху, а та, що приходить після бурі.
Крістіна стояла біля вікна і дивилася на двір. Сонце повільно підіймалося над дахами будинків, і його теплі промені лягали на ще вологу траву.
Вона глибоко вдихнула.
— Невже все… справді закінчилося? — тихо сказала вона.
Богдан стояв поруч. Він дивився на неї уважно, ніби намагався запам’ятати кожну рису її обличчя.
— Ні, — відповів він спокійно. — Це тільки початок.
Крістіна повернула голову.
— Початок?
— Початок нового життя.
Вона усміхнулася, але в її очах ще залишалася тривога.
У цей момент до них підбіг Коля.
— Мамо!
Вона одразу присіла перед ним.
— Що сталося, сонечко?
— Вітя каже, що ми тепер можемо жити спокійно. Це правда?
Крістіна подивилася на старшого сина. Вітя стояв трохи далі, але уважно слухав.
— Так, — відповіла вона тихо. — Ми будемо старатися, щоб так і було.
Вітя підійшов ближче.
— Той чоловік… він більше не повернеться?
Крістіна на секунду замовкла.
Богдан відповів замість неї:
— Якщо й повернеться, то вже не зможе вам нашкодити.
Вітя уважно подивився на нього.
— Ви захистите маму?
Богдан усміхнувся.
— Ми всі будемо захищати один одного.
Коля раптом міцно обійняв Крістіну.
— Я не хочу, щоб ти більше плакала.
У Крістіни защеміло серце.
Вона притиснула дітей до себе.
— Я теж цього не хочу.
Богдан тихо сказав:
— І цього більше не буде.
Трохи пізніше вони сиділи на кухні. На столі стояв чай, а за вікном уже шуміло звичайне життя.
Крістіна дивилася на Богдана.
— Скажи мені чесно… — тихо сказала вона.
— Що саме?
— Чому ти насправді повернувся?
Богдан кілька секунд мовчав.
Потім відповів:
— Через тебе.
Крістіна опустила очі.
— Через мене?
— Я ніколи тебе не забував.
У кімнаті стало тихо.
Навіть годинник на стіні ніби сповільнив хід.
— Але пройшло стільки років… — сказала вона.
— Для почуттів іноді роки нічого не змінюють.
Крістіна подивилася на нього.
У його очах була щирість.
— А якщо я вже не та, яку ти пам’ятаєш? — тихо запитала вона.
Богдан усміхнувся.
— Ти сильніша.
Вона відчула, як її серце трохи заспокоюється.
— І що тепер?
— Тепер… ми будемо жити.
Увечері, коли діти вже спали, Крістіна знову підійшла до вікна.
Ніч була тихою.
Богдан підійшов до неї.
— Ти ще хвилюєшся?
— Трохи.
— Чого саме?
Вона тихо відповіла:
— Що минуле може повернутися.
Богдан подивився на темний двір.
— Минуле завжди іноді повертається.
— І що тоді?
Він подивився на неї.
— Тоді ми зустрічаємо його разом.
Крістіна повільно кивнула.
І вперше за багато років вона відчула:
страх більше не керує її життям.

•~☆▪︎《ГЛАВА 15》

            •☆•《НЕПОДІВАНИЙ ЛИСТ.》•☆•
        Минуло кілька днів.
Життя у будинку поступово почало повертатися до звичайного ритму. Діти знову сміялися, бігали подвір’ям, сперечалися через дрібниці — так, як це буває у звичайних сім’ях.
Крістіна стояла на кухні й готувала сніданок. Сонячне світло падало через вікно на стіл, і вона відчувала дивне відчуття спокою.
— Мамо, можна ще млинців? — вигукнув Коля з-за столу.
— Якщо ти з’їси ці, — усміхнулася вона.
Вітя сидів поруч і уважно дивився у телефон.
— Мамо, — сказав він, — сьогодні в школі буде футбольний матч.
— І ти гратимеш?
— Так.
Крістіна погладила його по плечу.
— Я пишаюся тобою.
У цей момент у двері постукали.
Вона здивовано підняла голову.
— Хто це може бути так рано?
Богдан, який сидів поруч із дітьми, підвівся.
— Я подивлюся.
Він відчинив двері. На порозі стояв листоноша.
— Доброго дня. Лист для Крістіни.
— Дякую, — сказав Богдан, взявши конверт.
Він повернувся на кухню і поклав його на стіл.
Крістіна подивилася на конверт. Він був старий, трохи пом’ятий, без зворотної адреси.
— Дивно… — тихо сказала вона.
— Від кого? — запитав Вітя.
— Не знаю.
Вона обережно розірвала конверт.
Усередині був один аркуш паперу.
Крістіна почала читати — і її обличчя раптом змінилося.
— Що сталося? — одразу запитав Богдан.
Вона повільно опустила лист.
— Це… неможливо.
— Що там написано?
Крістіна передала йому лист.
Богдан прочитав кілька рядків і різко підняв голову.
— Хто це написав?
— Я не знаю.
Вітя схвильовано дивився на них.
— Мамо… ви мене лякаєте.
Крістіна глибоко вдихнула.
— У листі написано, що… наша історія ще не закінчена.
Коля широко відкрив очі.
— Це жарт?
Богдан похитав головою.
— Ні.
Він показав останній рядок.
Там було написано:
«Якщо хочете дізнатися правду — приходьте сьогодні о восьмій вечора. Старий парк біля озера.»
На листі не було підпису.
Крістіна відчула, як її серце знову почало битися швидше.
— Богдане… що це означає?
Він довго мовчав.
— Це означає, що хтось знає більше, ніж ми думаємо.
Вітя тихо сказав:
— Ви підете?
Крістіна подивилася на Богдана.
— А ти як думаєш?
Він відповів без вагань:
— Підемо.
Коля нервово кусав губу.
— Це небезпечно?
Богдан присів перед дітьми.
— Ми будемо обережними.
Крістіна дивилася на лист.
У голові крутилися сотні думок.
— А якщо це пастка?
Богдан відповів тихо:
— Тоді ми дізнаємося, хто її підготував.
Він подивився їй у очі.
— Але якщо це правда… ми не можемо це ігнорувати.
Крістіна повільно кивнула.
— Добре.
Вона склала лист і поклала його на стіл.
— Тоді ввечері ми підемо до парку.
За вікном вітер тихо колихав гілки дерев.
І Крістіна раптом відчула знайоме відчуття.
Ніби тінь минулого знову почала рухатися.