`~☆▪︎■《ДЗВІНОК У ТЕМРЯВІ.》

               ГЛАВА  5 .
      
    Ніч у будинку була тихою, але Крістіна ніяк не могла заснути. Вона лежала, дивлячись у стелю, і слухала рівне дихання синів за стіною. Десь далеко проїхала машина, і знову настала тиша.
Її думки весь час поверталися до фотографії.
До минулого.
До людини, яку вона колись намагалася забути.
Раптом на кухні тихо задзвонив телефон.
Крістіна різко піднялася. Серце почало битися швидше.
— Хто може телефонувати так пізно?.. — прошепотіла вона сама до себе.
Вона обережно вийшла з кімнати, щоб не розбудити дітей. Світло місяця падало через вікно на підлогу, і в будинку було напівтемно.
Телефон дзвонив.
Один раз.
Другий.
Третій.
Крістіна взяла слухавку.
— Алло?..
Кілька секунд у відповідь була лише тиша.
Потім тихий чоловічий голос.
— Крістіно…
У неї похололи руки.
Цей голос вона впізнала б серед тисяч.
— Хто це?.. — прошепотіла вона, хоча вже знала відповідь.
На тому кінці лінії зітхнули.
— Невже ти не впізнала мене?
Вона притиснула слухавку сильніше.
— Богдан?..
Кілька секунд мовчання.
— Так… це я.
Світ ніби зупинився.
Крістіна сперлася рукою об стіл, щоб не впасти.
— Але… як?.. Звідки ти знаєш мій номер?
— Я довго шукав тебе.
Його голос був тихий, але в ньому звучала та сама теплота, яку вона пам’ятала.
— Чому зараз? — тихо запитала вона. — Через стільки років…
— Бо більше не міг мовчати.
Крістіна відчула, як очі наповнюються сльозами.
— Ти навіть не уявляєш, скільки разів я хотів подзвонити, — сказав Богдан. — Але боявся, що ти не захочеш мене чути.
— Моє життя вже інше… — тихо відповіла вона.
— Я знаю.
— Звідки?
— Я був поруч.
Крістіна різко підняла голову.
— Що ти маєш на увазі?
На секунду знову запала тиша.
— Я бачив тебе сьогодні.
Її серце пропустило удар.
— Ти… був там?
— Так.
Вона повільно опустилася на стілець.
— Чому ти не підійшов?
— Бо не знав, чи маю право.
Крістіна мовчала.
У голові крутилися сотні думок.
— Крістіно… — тихо сказав Богдан. — Ти щаслива?
Це питання прозвучало настільки прямо, що вона не змогла одразу відповісти.
У цей момент у коридорі скрипнули двері.
Крістіна завмерла.
— Я… не можу зараз говорити, — швидко прошепотіла вона.
— Почекай, — сказав Богдан. — Мені потрібно сказати тобі одну річ.
— Що?
Його голос став серйознішим.
— Те, що відбувається навколо тебе… це не випадково.
— Про що ти говориш?
— Ти в небезпеці.
Крістіна відчула холод уздовж спини.
— Богдан…
— Я скоро все поясню. Але поки що будь обережна.
— Чому?
Він тихо відповів:
— Бо минуле повернулося.
І цього разу… воно не прийшло саме.
Телефон раптом замовк.
Зв'язок обірвався.
Крістіна ще довго сиділа з трубкою в руці.
Її серце билося швидко.
За вікном подув вітер, і гілки дерев тихо вдарилися об скло.
Вона прошепотіла:
— Богдан…
І вперше за багато років зрозуміла:
її життя ось-ось зміниться.заснути. Вона лежала, дивлячись у стелю, і слухала рівне дихання синів за стіною. Десь далеко проїхала машина, і знову настала тиша.
Її думки весь час поверталися до фотографії.
До минулого.
До людини, яку вона колись намагалася забути.
Раптом на кухні тихо задзвонив телефон.
Крістіна різко піднялася. Серце почало битися швидше.
— Хто може телефонувати так пізно?.. — прошепотіла вона сама до себе.
Вона обережно вийшла з кімнати, щоб не розбудити дітей. Світло місяця падало через вікно на підлогу, і в будинку було напівтемно.
Телефон дзвонив.
Один раз.
Другий.
Третій.
Крістіна взяла слухавку.
— Алло?..
Кілька секунд у відповідь була лише тиша.
Потім тихий чоловічий голос.
— Крістіно…
У неї похололи руки.
Цей голос вона впізнала б серед тисяч.
— Хто це?.. — прошепотіла вона, хоча вже знала відповідь.
На тому кінці лінії зітхнули.
— Невже ти не впізнала мене?
Вона притиснула слухавку сильніше.
— Богдан?..
Кілька секунд мовчання.
— Так… це я.
Світ ніби зупинився.
Крістіна сперлася рукою об стіл, щоб не впасти.
— Але… як?.. Звідки ти знаєш мій номер?
— Я довго шукав тебе.
Його голос був тихий, але в ньому звучала та сама теплота, яку вона пам’ятала.
— Чому зараз? — тихо запитала вона. — Через стільки років…
— Бо більше не міг мовчати.
Крістіна відчула, як очі наповнюються сльозами.
— Ти навіть не уявляєш, скільки разів я хотів подзвонити, — сказав Богдан. — Але боявся, що ти не захочеш мене чути.
— Моє життя вже інше… — тихо відповіла вона.
— Я знаю.
— Звідки?
— Я був поруч.
Крістіна різко підняла голову.
— Що ти маєш на увазі?
На секунду знову запала тиша.
— Я бачив тебе сьогодні.
Її серце пропустило удар.
— Ти… був там?
— Так.
Вона повільно опустилася на стілець.
— Чому ти не підійшов?
— Бо не знав, чи маю право.
Крістіна мовчала.
У голові крутилися сотні думок.
— Крістіно… — тихо сказав Богдан. — Ти щаслива?
Це питання прозвучало настільки прямо, що вона не змогла одразу відповісти.
У цей момент у коридорі скрипнули двері.
Крістіна завмерла.
— Я… не можу зараз говорити, — швидко прошепотіла вона.
— Почекай, — сказав Богдан. — Мені потрібно сказати тобі одну річ.
— Що?
Його голос став серйознішим.
— Те, що відбувається навколо тебе… це не випадково.
— Про що ти говориш?
— Ти в небезпеці.
Крістіна відчула холод уздовж спини.
— Богдан…
— Я скоро все поясню. Але поки що будь обережна.
— Чому?
Він тихо відповів:
— Бо минуле повернулося.
І цього разу… воно не прийшло саме.
Телефон раптом замовк.
Зв'язок обірвався.
Крістіна ще довго сиділа з трубкою в руці.
Її серце билося швидко.
За вікном подув вітер, і гілки дерев тихо вдарилися об скло.
Вона прошепотіла:
— Богдан…
І вперше за багато років зрозуміла:
її життя ось-ось зміниться.