Коли до Фоми завітала Луна

Жили собі чоловік і жінка, і мали вони сина — Фому. Фома був веселий і допитливий, дуже любив природу, тварин, м’які іграшки. Вони разом ходили на річку, збирали ягоди, годували птахів і навіть читали в саду книжки.

Хлопчик був дуже щасливий і мав усе, що хотів, окрім одного — справжнього друга серед тварин.

Одного дня тато запитав Фому:

— Синку, чому ти сьогодні сумний?

— Бо в мене немає друга серед тварин… — відповів хлопчик, надувши щічки.

— Але ж у тебе є багато песиків, котиків і навіть носоріг! — усміхнувся тато. — Хіба вони не твої друзі?

— Вони мої друзі, але… іграшкові. А я хотів би справжнього. Татку, а в нас водяться пандочки? Вони такі милі, особливо коли граються.

— Ні, синку, пандочки у нас не водяться. Але, може, якщо вмовимо маму, у нас буде кіт.

— Ні, татку, я хочу пандочку. Коли виросту, я обов’язково поїду в країну, де вони живуть. Можливо, стану зоологом!

— Навіть так? — засміявся тато. — Тоді тобі треба вчитися читати. Картинки — це добре, але слова можуть розповісти значно більше.

— Добре, татку, почнемо завтра?.. А зараз можна погратися з Люпі?

— Звісно, можна, — відповів тато, поплескавши сина по плечу.

Фома усміхнувся й пішов у сад, тримаючи в руках іграшкового сірого кролика. Вони гралися під деревом конструктором, коли хлопчик відчув втому й задрімав.

Йому почувся тихий шелест. Фома розплющив очі й побачив під іншим деревом маленьку пандочку. Вона дивилася на нього сумними очима.

— Привіт! — сказав хлопчик. — Ти загубилася?

Пандочка обнюхала Фому й тихо видала «фирр».

— Це ти так вітаєшся? — засміявся хлопчик.

Вона знову зафиркала, а потім несподівано відповіла людським голосом:

— Луна.

— Так тебе звати? Дуже гарне ім’я! А мене звати Фома. Будемо друзями?

Пандочка кивнула, і хлопчик обережно підняв її на руки. Вона притулилася до нього, наче нарешті знайшла того, кого шукала.

Вони пішли в кімнату і Фома пригостив Луну соком зі шпинату. Вона скривилася, але випила. Потім вони гралися м’якими іграшками, кубиками, малювали. Луна намалювала бамбукове поле, а Фома — море.

— Луна, ти була на морі? — запитав він.

— Ні, але люблю плавати, — відповіла пандочка.

Фома зрадів, адже й сам любив плавати. А потім раптом уявив, як Луна стрибає з вітки на вітку.

— Чому ти смієшся? — поцікавилася вона.

— Просто уявив тебе, коли ти стрибаєш з вітки на вітку.

— Ми так не робимо, — засміялася Луна. — Але можемо пострибати, коли граємося. Пограємо на подушках?

Вони перетягли з дивана й ліжка всі подушки й розклали їх великим колом, наче острови посеред моря. Фома вигадав гру: кожна подушка — це «острів», а підлога — «вода з акулами». Хто стрибне у воду — той «з’їдений».

— Раз, два, три! — крикнула Луна й перестрибнула на сусідню подушку.

Фома наслідував її, але подушка хитнулася, і він ледь не впав у «воду».

Вони сміялися, змагалися, хто стрибне найдалі. Пір’я летіло в різні боки. Одного разу Луна зробила такий кумедний стрибок, що перевернулася в повітрі. Фома мало не впав від сміху, а потім одна пір’їна залетіла йому до носа, і він, чхнувши, прокинувся.

Не було ні Луни, ні подушкових островів — лише Люпі.

— Луна?! — покликав він, але ніхто не відповів.

Засмучений, Фома пішов у дім.

— Фомочко, що сталося? — запитала мама, поцілувавши його в лобик.

— Я подружився з Луною, а потім вона зникла… Вона пандочка… і, мабуть, наснилася мені…

Мама міцно обійняла сина, ще раз цілуючи. Як раз тоді у дім зайшов тато. Він тримав у руках маленьке кошеня, яке дивовижно нагадувало Луну.

Наступного ранку Фома прокинувся від теплого лизання щоки.

— Луна! — вигукнув він і міцно обійняв кошенятко.

Воно замуркотіло й потерлося об нього, ніби відповідало на обійми. Фома зрозумів: іноді мрії приходять не зовсім так, як ми їх уявляємо, але саме так, як нам потрібно. Панд він обов’язково побачить, коли виросте, а поки поруч із ним була Луна — справжня, тепла й жива.

— Ну що ж, Луна, спочатку сніданок, а потім будемо вчитися читати, — усміхнувся Фома. — Це зовсім не страшно.

Кошеня тихо нявкнуло, і Фома почув у цьому муркотінні: «Навчатися не страшно, коли поряд є друг».