I.

Коли вони вперше зустрілись для них співав ліс.

У той момент, вона вперше за довге своє життя відчула, як все завмерло. Не було чутно ані звуку. Зник спів птахів та тиха мелодія водограю, пісня цикади обірвалася, і здавалося, що саме повітря довкола них завмерло, наповнюючись вологістю роси та мовчазним напруженням.

А потім усе зникло. Світ, який вона знала ‒ зник. Неначе остання ниточка напруги обірвалася, не витримавши тиску.

І світ знову заспівав до неї. Але тепер це була зовсім інша мелодія. Тепер усе довкола здавалося таким ясним. Неначе всі ці роки вона жила у темряві і тільки тепер побачила світло. Їй навіть хотілося розсміятися від власної пихи. До цього моменту вона вважала себе однією з найкращих слухачок диких пісень. Її загострені вушка вловлювали найтонкіші мелодії лісу, а її чистий, немов дзвіночок голос, майстерно перетворював ці мотиви у зичні пісні.

Але не тепер. Тепер все було інакше. Ліс більше не співав до неї так, як колись. Тепер вона не тільки чула, а й відчувала. Тепер вона бачила. Бачила його.

***

Вічність більше не лякала її. Вона ніколи б не визнала цього, але часом думка про життя, якому ніколи не буде кінця, часом непокоїла її.

Інколи, лежачи на м’яких подушках зі свіжоскошеної трави і розглядаючи блискучі зорі, вона з жахом думала про те, як буде єдина зі світом до самого кінця його існування. Але зрештою ці думки відступали, і вже наступного ранку вона прокидалася, відчуваючи прозорі капельки холодної роси у себе на щоках, і знала, що новий день все ж таки настав.

Але тепер вічність її не лякала. Бо вона зустріла його. Сімсот років життя і все це заради єдиної хвилини. Єдиної хвилини, за яку весь світ, що вона знала, перевернувся до гори дригом.

Бабуся розповідала їй про це відчуття. Відчуття, коли ти знаходиш свою душу. Вона досі пам’ятала, як стара ельфійка гладила її по довгому шовковистому волоссю своїми тонкими кістлявими пальцями, лагідно примовляючи: «І тоді весь світ завмре… разом із твоїм серцем»

І це була правда.

***

До того дня вона була останньою із роду, хто іще не зустрів свою душу. Усі її сестри вже давно полишили самотнє життя, і вона відчувала, як зверхньо вони дивляться на неї.

Часом вона не вірила, що знайде його. Їй навіть подобалася думка, що усе своє життя вона проведе на самоті, насолоджуючись вічно молодим тілом та життям у гармонії із лісом.

Вона чула історії про ельфійок, які так і ніколи не змогли відшукати свою душу. Можливо, їй судилося стати однією з них.

Але в той момент, стоячи посеред галявини і дивлячись на нього, вона зрозуміла що це не так. Вона не буде самотньою. Вона знайшла його. Знайшла свою загублену душу.

***

Вона теж була загубленою душею. Його загубленою душею. І він теж її шукав. Але якщо вона подолала свій шлях за сімсот років, то йому пощастило менше. Тисяча років існування, перш ніж він зустрів її.

Загублену душу важко відшукати. Ти не знаєш, як вона виглядає, чи скільки їй років. Ти просто відчуваєш.

Вона нарешті змогла зрозуміти значення тих слів, що казала їй бабуся. Світ завмер. І вона відчувала. І знала, що він теж відчув.

***

Тепер її минуле життя здавалося дивним сном. Усе змінилося. Вона стала відчувати себе… щасливішою? Більше їй не доводилося ходити самій на полювання, або до озера. У неї була споріднена душа, яка знала та відчувала її.

З такими ж гострими вухами та засмаглою на сонці шкірою. Їй подобався запах трав та жита, який вона відчувала, коли він був поруч. Достатньо було заплющити очі, прислухатися до шелесту і глибоко вдихнути той запах ‒ і все на світі ставало таким спокійним та врівноваженим.

А потім запах трав і жита змінився на запах крові та заліза.

***

Вона знала, що щось не так. Відчула це, коли замість мелодії лісу в її вухах задзвеніли неспокій та тривога. Те, що істота із плоті та крові передбачити не здатна, древнє коріння передчуває за багато віків.

І тепер замість джерельної води по рікам струїлась тягуча кров, а повітря наповнив запах заліза, що ставав поперек горла.

***

Їй казали, що вона відчує, коли зустріне свою душу. Але ніхто не казав, що вона відчує, коли втратить її.

Це було так схоже на той раз, коли вона вперше зустріла його. Все довкола завмерло та затихло. Але спів не повернувся. Ця німа тиша здавалася їй болісним стогоном лісу, і вона стогнала у відповідь.

***

Здавалося, що навіть тисячі років не вистачить, щоб залишити той біль позаду.

Одного разу вночі вона почула, як Місяць та зорі ледь чутно співають їй колискову. Шепіт трав підспівував їм, і здавалося, що все довкола зазиває її долучитися. Але вона не могла. Голос її був хрипкий, а серце розривалося. Колись і у неї був такий голос, як у далеких кришталевих зірок.

***

Іноді, сидячи у гаю, поки вітер розчісує їй волосся, вона думаю про те, щоб заспівати. Але вона не може. Голос її тріщить як сухе дерево у вогні, а всередині усе стискається. І вона слухає.

Слухає пісню лісу та вітру. Скільки ще років їй знадобиться? Може, колись вона знову заспіває, і ця пісня дасть їй нову надію. Як того дня, коли для них співав ліс.