Частина третя: "Коли цвітуть каштани..." Розділ І

Коли Селена розплющила очі, далеко на обрії ледве жеврів ніжний світанок. Десь там, у недосяжній далечині зароджувалась нова зірка, настільки молода і недосвідчена, що без своїх жовто-гарячих променів вона поки була не здатна розбудити кількамільйонне місто. Тож Париж іще спав, і міцно спали усі його натруджені мешканці.

Селена млосно потягнулася усім тілом, розпрямила руки й ноги, які затерпли від довгого перебування у незручному положенні. «Усе-таки шезлонг – не найкраще місце для нічного відпочинку», – подумалось їй. А втім, вона прокинулась бадьорою, свіжою та сповненою сил, не відчувала ні простору, ні часу, не пам’ятала того, що коїлось з нею вчора чи позавчора, а отже, була позбавлена турбот і проблем, не знала страждань, мук та переживань. Невідомо з якого дива усе її єство огорнула якась благодатна аура, відчуття чогось прекрасного, неймовірного, можливо, навіть казкового, і їй це сподобалося.

Зрештою Селена збагнула причину свого душевного піднесення і усміхнулася: вночі їй наснилася мати, її лагідні руки, добрі очі, вродливе осяйне обличчя, яка розмовляла з нею на рівних, як доросла з дорослою, а потім дозволила піти до річки. На піщаному березі стояв незнайомий чоловік, який дивився на неї глибоким, промовистим поглядом. Він і словом не прохопився, лише простягнув до неї руку і … А далі вона не пригадувала.

Велике місто має свої усталені звички і підкоряється власним законам. Життя кипить в ньому щохвилини і щосекунди, не завмираючи ні вдень, ні вночі. Проте коли настають вихідні, пересічному столичному мешканцю нема сенсу схоплюватися на ноги ні світ ні зоря, бо нема куди поспішати, тому безлюдні, спорожнілі, ніби вимерлі, вранішні вулиці для Парижа – звичне явище. Селена теж не квапилась покидати тимчасове ліжко і дозволила собі трохи побайдикувати. Лежачи на шезлонгу, вона уважно дивилася на небо та спостерігала за млявим рухом зітканих із невагомих хмар вухастих зайчиків, забавних слонів, пухнастих котиків, вогнедишних драконів і ще бозна яких істот, яких вигадувала її багата творча уява. У проміжку між цим захопливим заняттям, вона знову і знову поринала у нетривке дрімотне напівзабуття, опиняючись у солодких обіймах Морфея.

Ось вона – нірвана, безкінечний спокій, абсолютна порожнеча, відчуженість, незворушність, вище блаженство душі людської, цілковите занурення у свій внутрішній світ, іншими словами – відсутність земних бажань, емоційного та тілесного задоволення, пристрастей та почуттів. Шкода, що такий стан не може тривати вічно. Рано чи пізно приходить усвідомлення справжнього стану речей, де панує сіра циклічна буденність з усіма своїми слугами – моральними обов’язками, незавершеними справами, порожніми діями, марними сподіваннями та нездійсненними мріями. Однак Селену більше не лякала реальність, якою б важкою вона не була, натомість до неї повернулася впевненість у своїх силах.

Коли вона нарешті змусила себе підвестися з шезлонга, то пішла на кухню, зварила собі міцної чорної кави, всілася за столиком біля вікна і випила її, майже не відриваючись, наче то була звичайна вода. Однак остаточно прокинутись їй ніяк не вдавалося, тож, солодко позіхаючи і потираючи пальцями заспані очі, вона налила собі ще. Їсти зовсім не хотілося, але це ніяк не стосувалося Матильди, яка вже намотувала не одне коло по периметру, стрибала на меблі, томно дивилася на господарку та повсякчас муркотіла. Нагодувати кішку було найпершим і майже святим обов’язком, і Селена виконала його сповна, після чого взяла філіжанку з другою порцією кави, вийшла на терасу і опустилась на низенький ослінчик, що стояв біля мольберту. Поглядом незалежного критика, суворого, непохитного та прискіпливого, вона почала детально розглядати свою картину, яку намалювала вночі у нестримному пориві швидкоплинного натхнення, і та не розчарувала її, ба більше – припала до душі.

Сонце здіймалося усе вище і вище, його променисте чоло вже визирало над дахами будинків, але виходити з дому і вирушати в дорогу було надто рано. Тому ще добру годину Селена безцільно блукала по квартирі, як і її чорно-сіра кішка, шукаючи собі якогось заняття. Бозна скільки минуло б іще часу, проведеного у бездумному неробстві, якби у вітальні не задзвонив телефон. Розмова тривала недовго. Щойно Селена поклала слухавку, то одразу скочила на ноги та пішла одягатися. Матильда продовжувала нав’язливо плутатись під ногами, ніби не хотіла відпускати її, а потім подалася на терасу і замість того, щоб тихенько розмістися там на килимку, як зазвичай робила після ситного сніданку, почала нявкати.

Стоячи в передпокої зі зв’язкою ключей у руці і вже збираючись відчинити вхідні двері, Селена зупинилась. Що там таке? Чому кішка поводиться дивно? Може, їй зле? Поневолі довелося затриматися. Коли вона перетинала вітальню, то почула знайомий голос, який притишено лунав здалеку:

– Нумо, Матильдо, не галасуй! Де ти там сховалася?

Селена вийшла на терасу.

– Мадам Клеман? Щось трапилось? – занепокоєно спитала вона, побачивши свою сусідку, яка перехилилася через перила свого балкону, даремно шукаючи очима неслухняну кішку.

А та красуня любенько сиділа в кутку, на малесенькому сонячному клаптику, і наводила марафет.

– Селено, доброго ранку!

– І вам доброго ранку!

– Ви вже прокинулись? А я намагалася приструнити Матильду. Я можу забрати її, якщо вона заважає, щоб ви іще трохи поспали.

– Та ні, що ви! Я рано встала.

– Але ж сьогодні субота. Ви молода, вам необхідно як слід відпочити, набратися сил, – турботливо сказала сусідка.