Коли цвітуть каштани

Розділ ХІІІ

Селена не пішла одразу додому, ноги самі вивели її на набережну. Вона довго блукала уздовж Сени, вдивляючись у її темні смиренні води, в яких відбивалися мерехтливі жовтогарячі вогники ліхтарів. Йдучи неквапливо, вона переходила то на лівий, то на правий берег річки, подовгу затримуючись на тому чи іншому мосту і спостерігаючи, як під нею пропливають водяні трамвайчики зі скляними дахами або панорамні катери з відкритою терасою на верхній палубі.

Звідти теж доносилася жива музика, але звучала вона якось інакше, ніж у ресторані, більш природно, чутливо та сердечно, там теж сиділи за столиками люди, які куштували найкращі страви французької кухні та смакували витонченими винами, але їхні обличчя були не бундючними, а розслабленими та натхненними.

Добігав кінця черговий робочий тиждень, завтра для всіх наставала довгоочікувана субота. Однак Селені було байдуже, бо вона давно не мала ні вихідних, ні відпочинку, ні розваг. До батька вона збиралася поїхати вранці, про що заздалегідь попередила його по телефону, хоча й розуміла, що цей клопіт був марним. Наразі їй не хотілося ні про що думати. Вона й не думала, просто гуляла і насолоджувалась природою. Вітер свободи п’янив її, а запахи весни дурманили. Місяць у повні, її вірний супутник, провідник та охоронець, був таким великим і сяючим, що зірки на його фоні виглядали блідими, потьмянілими і невиразними цятками.

Дорогою Селені повсякчас зустрічалися то закохані молоді люди, які жваво розмовляли та хихикали, міцно притискаючись один до одного, то мовчазні пари старшого віку, що поводилися стриманіше, але виглядали не менш блаженними. Проходячи повз миловидну дівчину з пишною гривою золотаво-рудого волосся, перехожі кидали на неї зацікавлені погляди, в яких проглядалося щире здивування, чому вона гуляє сама у таку пізню пору. Вони достеменно не знали, що привело її сюди – щастя чи горе – але їм будь-що хотілося підтримати її та звеселити, тому вони усміхалися їй та віталися кивком голови, наче добрій знайомій. Вона залюбки відповідала їм так само.

Приблизно об одинадцятій годині вечора Селена кінець-кінцем дісталася до своєї оселі і була вкрай знесилена. Відчинивши двері, вона поклала ключи і сумку на столик у передпокої, зняла черевички на підборах і, не вмикаючи світла, пішла у вітальню. Блакитноокий місячний промінь, що проник туди крізь прочинене і незашторене вікно, широкою доріжкою встелився на підлозі, на кріслі і навіть на пухнастій кішці, яка безтурботно спала на дивані. Побачивши господарку, вона одразу скочила на лапи і голосно замурчала.

– Пробач, Матильдо. Я трохи забарилася, – похопилася Селена. – Ти, певно, зголодніла. Чи, може, ти ходила до мадам Клеман?

Так чи інакше вона не могла знати це напевно, тому взяла кішку на руки і понесла на кухню годувати. Матильда, яка зазвичай любила поїсти про запас, залюбки поласувала вечерею вдруге.

На кухні так само було видно як вдень, тож Селена без зайвої метушні закип’ятила чайник, налила собі чаю і з філіжанкою у руці вийшла на терасу. Перед її очима постала доволі жалюгідна картина: всі квіти у її міні-садку потерпали від спраги, вони опустили долу свої ніжні голівки та пожовклі листочки, і лиш диво могло їх врятувати; півтораметрові пальми у великих глиняних вазонах виглядали безнадійно кволими, однак ще хапалися за життя. Посеред цього обурливого безладдя самотою стояла старенька дерев’яна тринога, а чисте, бліде полотно, натягнене на підрамник, яке раніше слугувало джерелом натхнення, даремно чекало на неї уже багато місяців. На бежевій керамічній плитці, що вкривала підлогу, валялися задубілі пензлики, тюбики з фарбами та брудне ганчір’я.

Селена невдоволено фиркнула собі під ніс. Що за недбалість? Ну хіба можна так запускати свою домівку? Вона взяла порожню лійку, наповнила її водою і рясно полила рослини, після цього трохи прибралася, поскладала по місцях розкидані речі, а вже потім розмістилася на шезлонгу, щоб нарешті випити чай, який вже охолонув. Але так навіть краще.

Подивившись на темне небо, вкрите легкими безневинними хмарами, вона усміхнулася. Зненацька в неї з’явилось непереборне бажання щось намалювати. І хоча вона і так щодня зранку до вечора просиджувала за мольбертом, то було зовсім не те. Скільки разів мадам Аврелія змушувала її постійно практикуватися, кажучи при цьому щось на кшталт: «Талант – це високий рівень обдарованості людини, але він ніщо без наполегливої праці, пристрасті до своєї справи, постійних експериментів, пошуків новизни. Шедеври, моя Венеро, не створюються за один день, і успіх не приходить одразу, усе це результат складного й виснажливого процесу, який вимагає від художника багато часу й терпіння».

При цьому Селена, яка завжди дослухалася до безцінних порад своєї покровительки, тільки кивала головою на знак згоди, а насправді виконувала свою рутинну роботу добре відточеними рухами, доведеними до автоматизму, але без інтересу, без ентузіазму, без внутрішнього горіння.

І от сьогодні в ній щось перемикнулося, вона наче прозріла та усвідомила, що малювання – то не просто технічні навики, а інструмент творчого мислення, це здатність відчувати красу навколишнього світу та вміння передати її іншим людям за допомогою плавних ліній, різноманітних форм та широкої палітри кольорів. Словом, це мистецтво з великої літери. Їй конче захотілося зобразити на полотні свої емоції та переживання, щоб лишити їх там назавжди. Вона запалила свічку і з ненаситною жагою й пристрастю взяла до рук чорний графітний олівець, за яким у хід пішли масляні фарби.

Так пройшла година чи бодай півтори, які для неї пролетіли непомітно, наче одна мить. Закінчивши роботу, втомлена, але задоволена, Селена лягла на шезлонг, піджала під себе ноги і накрилася пледом. Щойно її голова торкнулася маленької подушки, як вона відчула правічний поклик сну. Важкі повіки стулялися самі по собі, а свідомість поринала у невагому темряву.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше