Розділ ХІ

Пройшов місяць, за ним потягнувся другий, тоді третій… Усі вони були однаково блідими, непомітними, млявими та безнадійними.

Наразі на вулицях, в усіх парках і садах Парижа знов панував травень. Він палахкотів яскравими кольорами весни, напував повітря чарівними пахощами соковитих трав і дерев, бринів співучими голосами, тріпотів зеленим шовковим листям, заквітчував землю веселковими килимами, горів рожево-білими каштанами та наповнював спраглі серця мріями та коханням.

Вечоріло. Високо вгорі, на східному боці туманної безодні з’явилися небесні Плеяди, сім нерозлучних сестер, сім путівних сяючих зірок, які споконвіку вказували шлях мандрівникам й мореплавцям, а також сповіщали, що незабаром настане тепле літо. Селена сиділа за круглим столиком, вкритим червоною скатертиною, у великому залі елітного ресторану, де панувала напівтемрява, а живий оркестр награвав до болі знайому мелодію.

«Де я могла її чути? – думала вона. – У старому доброму кіно чи десь іще? Може, то було так давно, що я й не можу пригадати».

Заклад був дуже симпатичним, вишуканим та затишним і, можливо, раніше здався б їй навіть романтичним, але зараз Селені було байдуже, вона почувалася в ньому невпевнено. Щоправда, вона взагалі не любила ресторанів з їхніми надміру послужливими та нещиро усміхненими офіціантами, з вибагливими відвідувачами, що надягали на свої фізіономії маски нестерпних снобів, з нескінченною переміною страв та широким вибором багаторічних вин, з накрохмаленими серветками та натертими до химерного блиску столовими приборами, якими наче збиралися сервірувати вечерю у королівському палаці.

Вона надавала перевагу вуличним кав’ярням, до яких заходять просто так, без урочистої причини, попереднього бронювання, дрес-коду та фейс-контролю; де у негоду можна погрітися всередині, неквапливо попиваючи запашну каву або чай, а погожого дня розміститися за столиком на свіжому повітрі, на повні груди вдихаючи запахи молодої весни, підставляючи обличчя лагідним сонячним промінчикам, дозволяючи грайливому легіту бавитися твоїми локонами, ласуючи щойно приготовленими хрусткими круасанами; де замість гучної музики таємничо шепочуть дуби та клени, а гарну кампанію самотньому відвідувачу залюбки складають ненажерливі горобці, які повсякчас юрмяться біля стільців.

Саме тому цього вечора Селена тільки нудилась у розкішному ресторані та з теплотою згадувала невеличку кав’ярню Лоренцо Фаріні з її широкими вікнами та вітриною біля входу, на якій оберталися підставки зі спокусливими тістечками, тортами та іншими кулінарними смаколиками. Їй пригадалися ті веселі вечірки з будь-якого приводу і без нього, які іноді тривали усю ніч, аж поки перші проблиски ніжного рожевого світанку не починали дряпатися дахами прилеглих будинків. Там збиралися її друзі, вони разом святкували свої успіхи, переживали невдачі, обговорювали відкриття художньої виставки чи освячення нової галереї мистецтв. А якщо Селені набридала порожня метушня великого міста і хотілося тиші та спокою, вона приходила до кав’ярні сама.

Однак за останні півроку вона жодного разу не завітала до месьє Фаріні, хоча майже щодня, йдучи на роботу чи у справах, проходила повз його заклад. Помітивши її ще здалеку, господар щоразу усміхався та енергійно махав обома руками, зазиваючи її до себе. Їй було ніяково через це, тому вона намагалася пробігти мигцем, винувато відводячи погляд убік, або роблячи вигляд, що шукає щось у сумці. Селена не могла змусити себе зайти до кав’ярні і поринути у колишню безтурботну атмосферу, адже її життя кардинально змінилося, а радше, пішло шкереберть. Тепер усе не так, як колись, зовсім не так.

Хтось злегка торкнувся її руки, вивівши її з глибокої задуми. Від несподіванки вона здригнулася.

– Мені здалося, чи твої думки десь далеко? – спитав чоловік.

– Не знаю… – тільки й спромоглася вичавити із себе Селена.

– Тобі тут не подобається?

Вона розгублено роззирнулась і відповіла:

– Забагато червоного…

– Що? – не зрозумів він.

– Тут скрізь забагато червоного кольору, – пояснила вона.

Чоловік лише підвів брови, так нічого і не збагнувши.

– Ти чула, що я розповідав? Що ти думаєш із цього приводу?

Селена підвела на нього затуманені очі.

– Що я думаю? До чого тут я? Роби, як знаєш.

– Але це стосується і тебе.

– Яким чином? – досі відстороненим тоном спитала вона.

– Селено, отямся, благаю тебе, – попрохав чоловік. – Що з тобою?

Вона провела долонями по обличчю, швидко закліпала очима, ніби щойно прокинулась, і хотіла усміхнутись, але в неї вийшла якась квола гримаса.

– Пробач, Роберте, я трохи замислилась, але уважно тебе слухала. Тебе кличуть додому, у Швецію, пропонують гарну посаду. Ти питаєш моєї поради. Та хіба є інші варіанти? Я вважаю, що це наступний і найважливіший щабель у твоїй лікарській кар’єрі. Ти ж так цього хотів!

– Я хотів, щоб ти була зі мною.

– Ти ж знаєш, що я не можу… не можу покинути батька.

– Як ти могла таке припустити? Звичайно, ми поїдемо утрьох, це не обговорюється. Усе вирішено!

– Вирішено? Коли? – здивувалася Селена.