Розділ Х

Наступного дня Селена поїхала до батька. Швидко діставшись до Буживалю, вона зупинила автомобіль біля паркану будинка, заглушила двигун. Десь на обрії згасали останні промені вогненно-червоного сонця, на каштанові дерева і кущі шипшини, які росли у невеликому садочку, поволі набігали сірі сутінки. З вікон вітальні, що не були закриті фіранками, сочилося м’яке електричне світло, воно залишало на землі широку, трохи розмиту, смугу, яка інколи мерехтіла. То був добрий знак, що батько вдома і що з ним усе гаразд, принаймні донька на це сподівалася.

На всяк випадок вона кинула оком на сусідський будинок. Він був теж добре освітлений, звідти доносилось якесь недолуге борсання та голоси, вірніше, один голос і радісне гавкотіння. Отже, мадам Поллет перебуває на варті, її собаки теж. Селена не турбуватиме її сьогодні, але обов’язково завітає до неї завтра.

А зараз вона не поспішала. Їй захотілося хоча б ненадовго насолодитися тишею природи. Птахи не щебетали, бо їхнє божество, якому вони весь день співали свою споконвічну оду, пішло на спочинок. Дерева не шелестіли зеленим листям, бо вітер зненацька вщухнув. З тієї ж причини не було чутно плюскотіння бурхливої річки. З неприхованою цікавістю Селена спостерігала, як борються між собою світло й тінь, як мало-помалу вмирають усі навколишні барви, як таємнича темрява насувається звідусіль та накриває беззахисне місто. І тільки ясні зорі, що одна за одною спалахували високо в небі, та крижаний бурштиновий Місяць раділи та усміхалися поважній цариці-ночі.

Коли темінь погустішала, а з набережної потягнуло холодком, Селена вилізла з автівки, пробралася вузькою доріжкою, викладеною з дрібних камінців, та піднялася сходинками на ганок. Відімкнувши вхідні двері своїм ключем, вона переступила поріг рідної домівки та полегшено зітхнула, коли побачила, що Месьє Деверньє спокійно сидить перед увімкненим телевізором.

При її появі він зазвичай підводився, йшов їй назустріч, ніжно обіймав і цілував в обидві щоки, потім гостинно запрошував її до вітальні, садовив на почесне місце, у крісло, а сам умощувався навпроти, на дивані. Усміхаючись, він розпитував доньку, як у неї справи, які новини в Парижі, яка там погода, сам охоче відповідав на її питання про своє здоров’я та дозвілля, але вже за деякий час припиняв звертати на неї увагу, сприймаючи її присутність в домі як належне. Наче то була безмовна, усюдисуща кішка, яка сама знайде собі заняття до душі.

Так було і цього разу. Селена давно звикла до подібного стану речей, тепер це було її життя, однак щоразу вона болісно відчувала, як батько віддаляється від неї. Що насправді коїлося в його голові, які думки в ній роїлися, їй було несила збагнути. Попри пізню годину, вона не стала відкладати хатні справи на потім, тому прибрала що могла у вітальні, помила та упорядкувала посуд на кухні, зробила ревізію у холодильнику, а вже потім знеможено впала на диван, млосно потягнувшись усім тілом.

Тимчасом месьє Деверньє сидів за столиком біля вікна, затиснувши лівим оком лупу, низько нахиливши голову та натхненно копирсаючись в якомусь годинниковому механізмі. Він і раніше настільки заглиблювався у своє хобі, що міг годинами перебувати в одній позі, проте залишався при цьому, так би мовити, повноцінним членом суспільства, здатним у будь-який момент підтримати розмову. Але зараз спілкування з ним було б марною спробою, більш того, у певному сенсі клопіткою, адже Селені довелося б знову і знову пояснювати йому, хто вона така і нащо приїхала, а на це її просто-таки не вистачить.

Напівлежачи на дивані, насилу переборюючи підступну дрімоту, вона з ніжністю дивилася на батька, вкотре подумки запитуючи себе, чому так сталося, нащо на неї напосіли такі важкі випробування. А втім, вона не нарікала. У багатьох її знайомих з тих чи інших причин взагалі не було батьків. А в неї є, він тут, поруч з нею. І це головне.

Її погляд мимохідь впав на журнальний столик, на якому покоїлись товстелезні фотоальбоми з широкими картонними листами всередині, між якими була прокладена прозора калька. Селена повільно сіла, навмання взяла один із них та розкрила. З обох боків кожного аркуша на неї визирали чорно-білі світлини, колись акуратно вклеєні вправною рукою її матері, ретельно розсортовані та підписані нею за роками та подіями. Тітоньки та дядечки, свояки та своячениці, брати та сестри, небожі, друзі, шкільні товариші – кожному було відведено своє місце, жоден не був позбавлений належної уваги.

Старі пожовклі сторінки були свідками і Селениного життя. Десятки, сотні фотографій, починаючи з її народження і далі, далі, далі. Перша посмішка, перші кроки, перші досягнення… Важливі події, свята, мандрівки, зустрічі… Однак рано чи пізно будь-яке свято добігає кінця, після чого душу заповнює порожнеча і туга, витісняючи звідти радість і щастя. Так само здавалося б нескінченний потік картинок-спогадів різко припинився, а останній альбом сірів порожніми аркушами, оскільки несподівано обірвалося життя мадам Деверньє. Саме вона була хронікером і біографом їхньої родини, саме вона всюди бігала з фотоапаратом, намагаючись зловити красивий кадр. Завдяки її зусиллям Селена добре пам’ятала себе до дванадцяти років і дуже туманно пригадувала свій підлітковий вік.

Вони часто передивлялися ці альбоми. Батько бувало зупиняв погляд на одній із світлин і починав щось розповідати. Тут проявлялось усе його красномовство – події минулих років з легкістю виринали з глибин його довготривалої пам’яті, яка не була зіпсована хворобою. Деякі з цих історій Селена вже чула, раз до разу змінювалася тільки їхня інтерпретація, інші ж ставали для неї справжнім відкриттям. Вона завжди слухала батька з неприхованою цікавістю, адже раніше, коли вони зустрічалися, то обговорювали переважно поточні події та проблеми, не торкаючись сімейних історій.