Розділ ІХ

Хоча відмова Селени поїхати до Лондона і представити там свої картини застала мадам Аврелію зненацька, вщент зруйнувавши її райдужні плани, вона не дуже переймалася цим. Звісно, їй подобалося скрізь і всюди грати першу скрипку, їй подобалось завжди перемагати, але як людина із сильним і вольовим характером вона вміла гідно приймати поразку, не скиглячи, не розпускаючи нюні, не нарікаючи на долю, не шкодуючи за втраченим чи нездійсненим. І це стосувалося не лише її особисто, а й усіх тих, ким вона опікувалася, кого вона по-справжньому любила та цінувала.

«Можна подумати на цій виставці світ клином зійшовся, – повсякчас говорила вона не тільки сама собі, а й Селені. – Це не перша і не остання подія, варта нашої уваги, таких заходів буде іще хоч греблю гати».

У мадам Аврелії було безліч знайомих, як пересічних, так і іменитих осіб, вона навчила художньому мистецтву та випустила у світ багато талановитих учнів, які поважали та обожнювали її. Проте у неї не було фаворитів чи улюбленців, вона ніколи й нікому не надавала першості, не вважала когось кращим, а когось гіршим, до всіх ставилася однаково – уважно, ввічливо, вимогливо та об’єктивно, незважаючи на особисту симпатію чи неприязнь.

У той весняний день, коли після довгих років розлуки Мадам випадково зустріла у кав’ярні колишню студентку, а потім запросила її працювати у свою галерею, вона і гадки не мала, що так сильно прикипить до неї душею. Чи не вперше у житті вона відчула до іншої людини щиру прив’язаність, ніжність і тепло, а згодом і найсвятіше та найбезкорисніше, що тільки може існувати на цій землі, – материнську любов. Проводячи разом із Селеною день за днем, місяць за місяцем, спостерігаючи, як та розквітає, мужніє, гармонійно розвивається, прогресує та сміливо йде уперед, серйозна, самовпевнена, майже неприступна залізна леді Емма Аврелія Беттенкорт незчулася, як її протеже поступово зробилася для неї кимось більшим, як успіхи та досягнення Селени ставали її тріумфом, як її радісна усмішка віддзеркалювалася на її блідому обличчі, як її негаразди чи сльози боляче кололи мадам Аврелію прямо в серце. Попри це, учителька ніколи не потурала учениці, не розніжувала її та не переходила межі пристойності, як і раніше, звертаючись до неї виключно на «ви».

Мадам була жінкою доволі енергійною, не терпіла фальші, нещирості, лінощів, тому й від колег та підлеглих вимагала цілковитої віддачі власних сил, здібностей та знань. Щойно Селена приєдналася до її команди, то одразу отримала від покровительки не те щоб вказівку чи настанову, а радше, дружню пораду, а саме – ревно виконуючи свої безпосередні обов’язки у галереї, ніколи не забувати про себе і свій талант, постійно набивати руку і малювати, малювати, малювати. Що завгодно і де завгодно. До речі, саме від неї Селена перейняла звичку, сидячи у кав’ярні чи деінде, виводити на паперових серветках то кумедні личка, то силуети тварин, то геометричні фігури, то об’ємні букви та цифри.

Попри Селенини сподівання, мадам Аврелія не забула їхньої останньої розмови щодо месьє Деверньє і свого бажання познайомитися з ним. Однак вона не хотіла зайвий раз розбурхувати чужі почуття, тому вирішила не говорити на цю тему, натомість намагалася заповнити порожнечу в серці Селени творчістю. Декілька разів на тиждень вони удвох зачинялися в галереї, тимчасово обриваючи зв’язки із зовнішнім галасливим світом, сідали кожна за свій мольберт і починали, «створювати твір живопису», як жартома говорила сама наставниця, розбавляючи роботу ненав’язливими теревенями.

Був теплий, задушливий вечір, який настав після виснажливого трудового дня. Призахідне сонце досі зазирало у прочинені вікна приміщення, збиваючи на манівці двох самотніх жінок, які забули про час. Мадам Аврелія не носила при собі годинника, адже ніколи й нікуди не поспішала. Селена ж, коли хотіла дізнатися котра година, інстинктивно торкалася шиї вільною лівою рукою у пошуку тонкого ланцюжка, проте всякий раз безпорадно опускала її. При цьому на її вродливе чоло насувалася чорна хмара.

Вона не могла пробачити собі, що загубила годинничок у золотій оправі, який дістався їй у спадок. Колись давно месьє Деверньє зробив його власноруч і подарував дружині на річницю їхнього весілля. Після того, як її не стало, він поклав прикрасу у красиву дерев’яну скриньку і запроторив на найвищу полицю, яка тільки знайшлася в будинку. Звісно, він сховав її не від доньки, а від себе, замкнувши в ній свою зранену душу.

Зараз Селені чомусь пригадалося дитинство, і вона мимоволі усміхнулася. Добре, що мадам Аврелія не помітила цього, інакше б сильно здивувалася раптовій зміні її настрою на краще та обов’язково б почала прохати поділитися з нею своєю радістю. Однак ті спогади не були та й не могли бути радісними та щасливими, бо їм передувало велике горе. Їй було просто приємно вкотре відтворити у пам’яті свої безтурботні витівки і збагнути, наскільки наївними та малозначущими були її тодішні бажання й прагнення.

Зовсім юна Селена інколи залишалася вдома сама. Батько цілими днями пропадав на роботі, а тітоньки, які визвалися за нею приглядати, приїздили не щодня. Тож, приходячи зі школи, пообідавши та зробивши уроки, вона починала вигадувати для себе всілякі ігри – будувала із меблів халабуди, натягувала з ковдр та простирадл намети, влаштовувала лялькові спектаклі з музикою і танцями. Коли ж це їй набридало, вона безцільно тинялася порожнім будинком, завзято зазирала у всі його закутки від підвалу до горища, намагаючись натрапити на щось нове.

Певна річ, її цікавість і наполегливість розгорялися з більшою силою напередодні власного дня народження. Будучи не лише кмітливою, але й нетерплячою, Селена не могла втриматися від пошуків майбутнього подарунка, який батько мав би десь покласти. Він же, навпаки, не вирізнявся винахідливістю, принаймні у цьому питанні, тому усі презенти донька щороку знаходила на тому самому місці, а саме, у колишній спальні батьків, на верхньому стелажі масивної доісторичної шафи-гардероба, де лишилися недоторканими всі речі її матері. Вони лежали так природно й невимушено, наче їх щойно туди поклали.