Розділ VІІІ

Інколи Селена запитувала себе: чи мала вона право отак відсторонитися від друзів, колег, знайомих та повністю розчинитися у своїх проблемах, поховавши всі почуття та емоції глибоко всередині? Скільки б разів вона не задавала цих питань, відповідей все одно не знаходила. Їй здавалося, що це не її життя, що вона – лише сторонній споглядач якогось спектаклю, що вона сидить у першому ряду і дивиться на сцену, де жваво розгортаються події, і має додивитися до кінця, при чому не з власної волі.

Вона поволі звикала до зрадливості долі. Професійний шлях до успіху, престижний соціальний статус не були для неї питаннями першочергової ваги. Селена не мріяла про славу та всесвітню популярність. Хоча, як і всякому митцю, їй було приємно, коли її картини помічали, впізнавали, оцінювали, обговорювали. Вона ніколи не заздрила успіхам своїх колег, вважаючи, що у кожного художника, музиканта, поета, письменника чи актора мають бути власні прихильники, просто у когось їх більше, у когось менше.

Їй завжди подобався сам процес творення, так би мовити, генерування, коли з нічого народжується щось, коли сірий невиразний шматок глини у вправних руках стає чудернацькою фігуркою, а дрібний річковий пісок, змішавшись із водою, – матеріалом для будівництва казкового замку. Цим вона займалася усе дитинство – будувала різноманітні замки. Зачерпнув своїми тонкими пальчиками купку мокрого піску, вона стискала його в кулачок, а тоді повільно випускала на волю, і він, підкоряючись земному тяжінню, збігав цівками долу, утворюючи бурульки, які згодом виростали у височенні гостроверхі башти.

Скільки себе пам’ятала, вона любила малювати. Чистий білий клаптик паперу завше викликав її на двобій, промовляючи: «Нумо, дій!» Тим то Селена і завдячувала тому щасливому випадку, коли після стількох років творчих митарств вона знов зіткнулася з мадам Аврелією, яка спочатку охоче взяла її у свої помічниці, а потім запропонувала бути куратором її галереї.

Сказати по правді, Мадам давно вважала, що її колишня учениця є цілком сформованою художницею, яка має не лише природний дар та неперевершений талант, а й власний стиль, унікальну манеру письма. Проте, будучи перфекціоністкою, вона в усьому прагнула ідеальної досконалості, тому визвалась бути наставницею Селени. Як справжній ментор, вона виконувала важку місію – давала підказки, допомагала правильно визначити цілі, розставити пріоритети, мотивувала до постійного розвитку та самовдосконалення, заряджала позитивом і оптимізмом.

Селена відповідала їй вдячністю, старанністю і наполегливістю, щодня працюючи до сьомого поту. Робота забирала в неї багато сил та енергії, а з іншого боку, саме вона відволікала її від важких думок. Однак, коли стан здоров’я її батька значно погіршився, коли невідомий недуг повільно, але безповоротно пожирав його мозок, безжально стираючи з його пам’яті спогади, знання, навички, як літня злива змиває дитячі малюнки на асфальті, Селена ставала дедалі більш неуважною та розгубленою. Життя ніби засинало в ній, вона не відчувала ані натхнення, ані внутрішнього горіння чи бодай натяку на них.

Маючи проникливе око, мадам Аврелія одразу помітила, що з її улюбленицею щось коїться, однак, згадуючи власне бурхливе дівоцтво, списувала усе на безтурботну молодість з усіма її спокусами – шумними вечірками, що закінчуються під ранок, нічними прогулянками берегом річки під руку з коханим, зустрічами та розлуками, усмішками та зітханнями. Слушно вважаючи, що найкращими ліками від сердешних мук, як і від будь-яких інших негараздів, є наполеглива праця, вона доручала Селені усе нові й нові завдання.

А вона, певна річ, ретельно приховувала від покровительки власні проблеми. Тепер вона вимушена була відмовитися від багатьох радощів і розваг, не кажучи вже про плани на майбутнє. Тим сумніше й болючіше було їй осягати розумом, що колишні мрії та сподівання так і залишаться – усього лише мріями та сподіваннями. Десь півроку тому Мадам запропонувала їй поїхати разом з нею до Лондона на відкриття міжнародної мистецької виставки, при чому не просто поїхати, а й взяти в ній активну участь, адже один із днів заходу мав бути присвячений роботам молодих художників-дебютантів. «Словом, заявку від вашого імені, моя Афродіто, я вже подала. Наразі нам треба відібрати найкращі ваші картини і надіслати їх організаторам», – сказала вона тоді.

Хіба можна було бажати чогось більшого? Селена розуміла, що такий шанс випадає раз у житті. У неї за спиною буквально виросли крила, вона не тямилася від щастя, їй здавалося, що чорна смуга невезіння, яка волоклася за нею, лишилася далеко позаду, і от зараз удача стоїть біля її порога і голосно стукає у двері. Подорож до Лондона у супроводі й під патронатом іменитої Емми Аврелії Беттенкорт обіцяла масу незабутніх вражень, нові знайомства, корисні зв’язки та можливість доторкнутися до богемного світу сучасного мистецтва.

Тільки Всевишньому було відомо, скільки Селена готувалася, аби гідно представити свої роботи перед широким загалом фахівців, скільки довгих днів і безсонних ночей вона наполегливо працювала, переробляла старе, малювала наново, скільки місяців вони з Мадам провели разом, відбираючи картини для виставки, до хрипоти сперечаючись, які з них забракувати, а які схвалити.

Скільки бажань та віри було в неї! Саме за вірою у щось краще, добре, позитивне, нехай сліпою вірою, іноді безпідставною, а часом і зовсім безнадійною, яка колись теплилася в її серці, Селена найбільше сумувала зараз, адже вона поступово втрачала її, день за днем, година за годиною. Яким наївним дитям вона була іще вчора і як до невпізнанності змінило її безжалісне сьогодення!

В один із похмурих, непоказних днів вони удвох сиділи за столиком у кав’ярні, мовчки попиваючи смачний гарячий напій, кожна заглибившись у власні думи. За вікном періщив дощ, той самий дощ, який донедавна вселяв у Селену надію на елементарне людське щастя, а тепер був лише звичайним природним явищем, рідкими атмосферними опадами, затяжною, холодною, безбарвною мрякою, що вкривала галасливе місто імлою, видаючи зажурені звуки.