Розділ VІІ

Така мирна, безтурботна, практично ідилічна картина спілкування між двома близькими людьми у новітніх умовах стала звичною нормою. Пам’ять месьє Деверньє і надалі викидала незрозумілі коники, він то прекрасно визнавав у Селениній особі свою донечку, то чемно називав її «мадемуазель» та на «Ви». Коли у неділю ввечері вона поверталася до Парижа, він дзвонив їй, аби дізнатися, чи вдало вона доїхала, чи легкою була дорога. За півгодини він забував про це і дзвонив знов. Якщо вона довго не брала слухавку, він починав нервувати, думаючи, що з нею трапилось щось недобре, тож їй доводилось бути напоготові та завжди тримати телефон біля себе.

Поняття часу для нього більше не існувало, тепер він жив у своєму вигаданому світі. Цілком можливо, що той неіснуючий для інших світ для нього був сповнений спокою, тепла та примарного щастя, але навряд чи були в ньому надії, мрії та сподівання. Селені не раз спадало на думку, що таке сприйняття навколишнього середовища, а точніше сказати, його повне несвідоме ігнорування є для батька найбільш прийнятним. Після смерті дружини він сильно змінився, відтоді лише вдавав веселощі, вітався і усміхався тільки тому, бо так годиться, так прийнято у суспільстві, коли ж він залишався на самоті, його очі були сумними, а погляд – замисленим, заглибленим у себе, ніби йому щохвилини доводилось розв’язувати складну головоломку та наново шукати сенс буття.

Ні, не правда! Не завжди було так. Коли Селена була поруч, його почуття були справжніми, непідробними. Він сяяв від задоволення, ловив кожен її рух, дослухався до кожного слова. А вона? Як невимовно мало втіхи приносила йому вона! Як гірко помилялася, коли віддалялася від нього. А що тепер? Тепер запізно каятися, так само, як і запізно щось виправляти.

З кожним днем ситуація погіршувалася. Селена наче потрапила з вогню та в полум’я. Месьє Деверньє фізично виглядав цілком здоровою людиною, однак його розумовий стан був далеким від нормального. Ніяке лікування не допомагало, та й яке могло бути лікування, якщо навіть імениті спеціалісти, до яких їй кінець-кінцем довелося звернутися, не могли нічого вдіяти. Вони спантеличено розводили руками, присоромлено відводили погляди, не бажаючи визнавати свою неспроможність та некомпетентність.

Найбільше Селена лякалася того дня, коли глибокий колодязь її життєдайного оптимізму вичерпається до останньої краплини, а потім і поготів пересохне. І цей неминучий день настав. А втім, не можна стверджувати, що то був конкретний день, що залишив у пам’яті певний слід. Ні! То був м’якотілий, безхребетний, але напрочуд живучий та настирливий хробак, що точив її нутро вдень, не давав заснути вночі, змушував її руки тремтіти, коли вона змішувала фарби на палітрі та брала пензлі. То був маленький струмок, брудний та бридкий, який щодня живився її болем, її відчаєм, її зневірою, від чого неймовірно швидко повнився та ширшав, набирався сил, маючи єдину мету – розмити гранітну скелю, непідступний кам’яний мур, міцний фундамент, на якому було збудовано й трималося усе Селенине життя.

Бували дні, а найтяжче – ночі, коли з розпачу їй хотілося тікати світ за очі, шукати спокою, забутися назавжди, поринути у тишу, серед якої було б чутно ритмічний стук її власного серця. Вона зачинялась у своїй паризькій квартирі, не потикалася на люди й нікого не хотіла бачити. Якась невідома отрута проникала в її душу, а коли смуток переливався через край, вона сідала у старенький автомобіль і мчала в гори.

Дорога петляла і кружляла, немов в останньому танку, і здавалося, що їй ніколи не буде кінця. Однак, яким би важким і довгим не був шлях, він був того вартий. Селена завжди зупинялася на маленькому майданчику при виїзді з тунелю, вимикала двигун, що майже димів, і виходила назовні. Для неї неважлива була пора року: багряніла лагідна осінь чи скаженіла люта зима, буянів квітень чи поливав дощами жовтень. Їй було однаково, чи палало на небі сонце чи насувалася похмура тінь.

Притулившись до кам’яного паркану, вона дивилася на унікальне полотно, створене матінкою природою. Величні гори з недосяжними лисими вершинами, з навислими скелями та гострими вертикальними виступами викликали у неї страх і захоплення одночасно. Спостерігаючи, як брижиться хвилями висока трава, як пагорби закипають у золотих променях, в’юняться і перехрещуються сірі стежки, її тривога поволі втихала, напруга спадала, і вона трохи заспокоювалась, в’язнучи у терпкому ароматі хвої, який завжди нагадував їй масляну фарбу.

Вона перехилялася через паркан і дивилась у бездонну прірву, яка вабила її своєю невідомістю та силою. У неї виникало непереборне бажання спуститися цими стрімкими схилами, подивитися, що воно там, внизу, чи є там життя, і яке воно. Їй марилось, що у неї за спиною виростають широкі крила, вона розправляє їх та летить високо-високо. І тоді стає вільною! Але невблаганний час спливав, і вона мусила вертатися назад.

Якось їй трапила на очі наукова стаття, в якій розповідалося про такий патологічний стан організму, як кома, тобто глибокий важкий сон, в який людина може впасти внаслідок серйозного захворювання чи травми, і який супроводжується втратою свідомості, розладом життєво важливих функцій, відсутністю рефлексів. При цьому вона дізналася, що існує й таке поняття, як штучна кома, в яку пацієнта занурюють навмисно, аби дати його тілу можливість відновитися та самому впоратися з внутрішніми проблемами.

Тепер, озброївшись медичними термінами, Селена могла пояснити те, що давно відчувала. Отже, вона почала несвідомо заганяти себе у такий самий стан, стан вакууму, сну, небуття. Тільки у своєму штучному сні вона була здатна не лише дихати, а й бачити, чути та говорити.