Розділ VІ

Селена ніколи не хотіла спокійного, розміреного, нудного існування, замолоду не могла довго всидіти на одному місці, а подорослішавши, захопилася мандрами та пригодами. Однак це зовсім не означало, що вона шукала проблем на свою голову чи воліла усе життя безцільно кружляти по колу, наче нещасна білка в колесі.

Вона не була фаталісткою, що пливе за течією, такі слова, як «доля», «рок», «фатум», «карма» були їй незрозумілими. Її світогляд складався з діаметрально протилежних поглядів, переконань та цінностей. Для неї важливими були насамперед свобода вибору – коли немає примусу, нав’язування, тим паче залякування, імпровізація – коли щось виникає несподівано, без попередньої підготовки, а також натхнення – стан найвищого духовного піднесення.

Коли захворіла мати Селени, вона не мала тієї свободи вибору, не мала можливості обрати один із двох доступних варіантів. Вона була малою безпорадною дитиною, яка не лише не могла нічого вдіяти, але й, чесно кажучи, мало що розуміла в тому, що коїться. То не її провина, не її гріх, так вирішив хтось могутніший за неї. Але зараз вона доросла, сильна, відважна і не дозволить заподіяти шкоди своєму батькові. Наразі та невідома сила не може не рахуватися з нею.

Проте, як би їй не хотілося, усі її зусилля були марними: хвороба батька почала прогресувати. Спочатку не дуже помітно, лише незначними уривками, короткими спалахами. Селена почала давати йому ліки, які прописав лікар, а він, наче дитя, підкорявся їй та охоче ковтав різнокольорові пігулки. Це мало б насторожити її, адже він ніколи не вживав медичних препаратів, довіряючи тільки природним засобам – меду, трав’яним настоянкам та чаям, які, на його думку, були здатні вилікувати будь-яку болячку.

Шукаючи порятунку, Селена всерйоз засіла за наукову літературу. На той час це була єдина корисна річ, що спала їй на думку. За один тиждень вона перечитала більше книжок і журналів ніж за все своє життя, а потім власноруч розробила цілу систему тренувань для перевірки пам’яті. Ніби ненароком вона давала батькові завдання: то просила його розповісти про якісь історичні події, то пригадати певні дати, то поділитися з нею новинами, які він дізнався з газет чи побачив по телевізору, навіть викликала його на двобій у декламуванні віршів. Крім того, кілька разів на день вона навмисно задавала йому одні й ті самі питання. Він усміхався і жартував.

– Доню, ти вже питала мене про це вранці, і по обіді також. Ти забула… А кажуть, що у старих мізки не на своєму місці. Ні – ми ще намнемо молодим боки! А ти, донечко, вочевидь, втомилася, приляг, відпочинь, – казав він.

Згодом він почав менш емоційно реагувати на її запитання, відповідаючи так, ніби чув їх уперше. Натомість під час гри у шахи його мозок досі працював як машина: усі ходи були ретельно продумані, а дії – відточені до автоматизму. Розглядання сімейних фотоальбомів теж було своєрідною мозковою розминкою. Тут месьє Деверньє ніколи не пас задніх, навпаки завжди грав першу скрипку, без вагань називаючи не лише імена родичів, друзів або колег, чиї обличчя бачив на чорно-білих світлинах, а й їхні дні народження, уподобання, клички їхніх домашніх улюбленців та багато інших непотрібних подробиць. Що й казати, у такі миті серце люблячої доньки сповнювалося надією на краще.

Якось у п’ятницю мадам Аврелію запросили на звану вечерю в елітному мистецькому клубі і, оскільки Селена делікатно відмовилась від щедрої пропозиції супроводжувати її, та відпустила свою протеже додому набагато раніше ніж зазвичай. Таким чином, у Селени з’явилася можливість приїхати до Буживалю ще до настання сутінків. Це було їй на руку, адже вона не любила їздити у темряві. Батько, почувши по телефону таку новину, як завжди, дуже зрадів і пообіцяв приготувати для доньки її улюблені страви.

Ненадовго заскочивши до своєї оселі, вона поспіхом зібралася, нагодувала кішку, на всяк випадок попросила сусідку мадам Клеман приглянути за нею, вибігла на вулицю й попрямувала до підземної парковки. Сівши в автомобіль, вона перетнула Париж так швидко, як тільки змогла, і зрештою виїхала на околицю. Сонце поки не збиралося ховатися за спорудами, ніжно торкаючись верхівок дерев своїми янтарними променями. Відкинувши дах кабріолета Porsche, Селена насолоджувалась живописними краєвидами рідної місцевості та запахом духмяних трав, підставивши обличчя свіжому вітерцю, який невидимою вервечкою тягнувся з річки.

Аж ось знайомий поворот, і невисокий паркан, і квітучий сад, і каштани, і двоповерховий будиночок... І порожній ганок… Раніше месьє Деверньє, де б він не був – у домі, у майстерні позаду нього, на городі, у теплиці – іще здалеку чув, як колеса автівки шурхотять по гравію, і виходив зустрічати доньку. Але зараз його знов не було. Як і того разу. Історія повторювалася. Невже Селені доведеться удруге носитися по усьому містечку?

Вона сполотніла від жаху, зупинила машину і сама не помітила, що зробила раніше – натиснула на гальма чи відкрила дверцята й прожогом вискочила назовні. Її серце калатало в грудях, а ноги раз у раз за щось перечіпалися, коли вона спочатку стрімголов летіла від хвіртки до будинку, а потім з розгону стрибнула на сходинки. На щастя, вхідні двері не були зачинені на замок, бо інакше їй довелося б висаджувати їх своїм тендітним і зовсім не пристосованим для цього плечем, аби не повертатися за ключами, які лежали в сумці, що лишилася на сидінні.

– Тато! Тато, де ти? – з порога голосно крикнула Селена, а втім, відповідь вже була у неї перед очима.

Сивий чоловік сидів на дивані у вітальні та дивився телевізор. Почувши, що його хтось гукає, він озирнувся, одразу піднявся та попрямував до виходу, доброзичливо усміхаючись.