Розділ ІV

Уже за півгодини Селена разом із батьком сиділа у тому самому старенькому, обтріпаному усіма вітрами кабріолеті Porsche, який тягався по світах ще до її народження. Цього разу автомобіль, вдосталь відпочивши на стоянці, поводився слухняно, як і належало сімейному улюбленцю, якого пестили, голубили, інколи балували і не проміняли б на сотні нових автівок. Наразі усі його прилади працювали старанно, навіть відкидний дах піднявся без проблем, аби турботливо захистити від сонця двох подорожніх.

Про неприємну розмову з лікарем Селена воліла якомога скоріше забути, тому не розповіла про неї батькові, вірніше, не передала йому її основну суть. Обережно поцікавившись, чи хоче він надалі залишитись у готелі, і почувши відповідь, на яку й сподівалася, вона дуже зраділа. Звісно, він хотів поїхати додому, оскільки погодився на тимчасове «вигнання» лише заради доньки, яка, занепокоївшись станом його здоров’я, наполягла на відпочинку у горах.

Дорога назад була легкою, радісною і здалася набагато коротшою. Селена почувалася виснаженою, однак щасливою. Тижнева розлука з найдорожчою людиною у світі була позаду, нові, обтяжливі знайомства, незрозумілі натяки, нікому не потрібні словесні баталії, які лише призвели до нервових зривів, гірких образ та розчарувань – теж. Вона твердо вирішила хоча б на декілька днів залишитися гостювати у батька в Буживалі, а тоді спіймала себе на думці, а чому, власне, «гостювати», адже це її рідна домівка, де вона зростала, вчилася, набиралася досвіду, розквітала та мужніла. Клопітка, марудна, дарма згаяна субота добігала кінця, тому Селена взяла вихідний у понеділок, отже, попереду в їхньому розпорядженні було цілих два дні.

Не можна описати словами радість месьє Деверньє, коли донька повідомила йому про це. Вона нечасто залишалася на ночівлю, її завжди кликали назад всілякі столичні справи, робота, друзі, зрештою, особисте життя. Він це розумів, ніколи не нарікав і завжди тішився надією, що колись вона зустріне на своєму шляху доброго, шляхетного, гідного її чоловіка, і тоді їхня маленька родина стане більшою. Після того, як Селена розповіла батькові про Денні, він забажав познайомитися з ним, запрошував їх обох у гості. Вона пообіцяла якось приїхати разом, однак у ту мить говорила невпевнено. Минали місяці, але вона завжди навідувалась одна. Він не питав чому, не тиснув на неї, лише терпляче чекав.

Ці вихідні видались яскраво-сонячними, барвистими та насиченими подіями. Батько і донька їздили за продуктами, готували вишукані обіди та легкі вечері, багато гуляли, навіть вибрались на риболовлю, з якої повернулися з порожніми руками, тільки вдосталь нагодувавши місцевих комарів. Вони дивилися по телевізору улюблені кінострічки, розтягнувшись на широкому дивані у вітальні й смакуючи ванільно-полуничним морозивом або кавою-глясе, а також завзято грали у шахи, при чому робили це як справжні професіонали, подовгу обдумуючи свій наступний хід. Одна з таких партій була настільки складною, що так і залишилася недограною, коли Селена уже збиралася від’їжджати до Парижа, і то був гарний знак, що вона незабаром повернеться.

Месьє Деверньє намагався огорнути доньку такою любов’ю і турботою, яких, на його думку, вона недоотримала від нього у дитинстві. Коли не стало його коханої дружини, йому наче світ замкнувся, він заглибився у власні переживання та переконав сам себе, що наразі його основне завдання полягає у забезпеченні матеріального достатку їхньої родини, тому повністю розчинився у роботі, працюючи понаднормово. Помилково вважаючи, що Селена насамперед потребує жіночої уваги, він погодився на вмовляння двох своїх своячениць і дозволив їм брати активну участь у її вихованні, відійшовши таким чином на другий план. П’ять днів на тиждень, з понеділка по п’ятницю, тітоньки Жозефіна і Франсуаза по черзі приїздили в їхній будинок, аби доглядати небогу, а на вихідних невтішні донька та батько лишалися удвох. Саме ці блаженні дні були для нього чи не найщасливішими, саме їх він повсякчас згадував, картаючи себе за те, що їх було так мало.

Здавалося, що і Селену гризла зсередини та сама думка. Після втрати матері вона усією душею горнулася до батька, однак коли покинула рідну домівку і перед нею відкрилися нові обрії, підсолоджені манливим смаком дорослого життя, вона почала віддалятися від нього. Виходить, що вони обидва не змогли встояти перед важким ударом долі, який замість того, щоб об’єднати їх, розвів у різні куточки Всесвіту. Але тепер усе інакше. Тепер вони обидва, не змовляючись, вирішили спокутувати кожен свою провину, при чому не побоювання неминучого покарання за помилки штовхало їх одне до одного, а справжня духовна прив’язаність, почуття близькості, засноване на відданості, довірі та любові.

Віднині Селена заприсяглася собі, що навідуватиме батька якомога частіше, наприклад на кожних вихідних. Вона дотримала свого слова. Щосуботи рано вранці, а то й у п’ятницю ввечері вона виходила зі свого помешкання, йшла до підземної парковки, сідала в автомобіль та їхала у бік західної околиці Парижа. Усього двадцять кілометрів відділяли затишне, спокійне провінційне містечко від столичної метушні та галасу. Якщо на шляху не траплялося непередбачуваних труднощів, дістатися до Буживалю можна було за якихось п’ятнадцять хвилин.

Переважна більшість часу витрачалась на пересування самим Парижем, де перешкоду швидкому рухові створювали затори транспорту, численні перехрестя та світлофори. Селені часто доводилось «повзти» завантаженими бульварами і площами, петляти вузькими вуличками та подовгу стояти у глухих провулках. Це дратувало, тому вона повсякчас нервово сигналила то незграбним водіям, то неквапливим пішоходам. Однак, виїхавши за місто, вона одразу заспокоювалась, переймаючись блаженним спокоєм природи.