Розділ ІІІ

Запала мовчанка. Селена почувалася ніяково, їй не подобалось, в якому руслі проходила розмова, присутність поруч лікаря також була для неї неприємною. Їй хотілося встати і піти звідси геть. Утримувало її лише те, що вона звикла доводити будь-яку справу до кінця, що вже казати про обірвану бесіду. Незрозумілі натяки, недомовки – то не для неї. Вона мала з’ясувати все, отримати повну інформацію, щоб потім зробити з неї висновки і, якщо треба, одразу діяти. Проте вона не знала, як вийти із незручної ситуації, тож взяла невеличку паузу для роздумів, відвернулась і почала вкотре розглядати місцевість.

Зі свого боку месьє Ларссон, сам не розуміючи чому, також почувався не у своїй тарілці. Він мав за плечима значний лікарський досвід, який передбачав спілкування з багатьма людьми, як безпосередньо з пацієнтами, так і з їхніми родичами. Зазвичай усі вони ставились до нього з повагою і довірою, слухали його поради та ревно дотримувались усіх його рекомендацій. А сьогоднішня розмова перетворилася на недотепний каламбур, схожий на випадковий діалог у трамваї, через що його майстерне красномовство і дар переконання зненацька вичерпалися, тому він теж мовчав.

«Добре, хоч Мадлен кудись завіялась, – подумав він. – Не вистачало тільки, щоб вона зображувала тут нерухому статую».

Неквапливо спливали хвилини. Для Селени – у болісному очікуванні невідомого, для нього – у так само болісному марнуванні дорогоцінного часу. Однак якоїсь миті він зловив себе на думці, що йому вельми приємне товариство цієї загадкової і вродливої незнайомки.

Щодня він стикався з різними особами, які мали діаметрально протилежні характери: з нудними стариганами-маразматиками, що прожили довге й щасливе життя, проте повсякчас скаржились на його одноманітність, незносність та несправедливість; з вразливими, нестабільними та агресивними підлітками, які шукали усе нових і нових способів самовираження, які були сповнені ентузіазму та енергії й водночас сумнівів і протиріч; з шикарними, ефектними дамами середніх літ, надміру нафарбованими, надушеними, одягненими, як з картинки модного журналу, які звикли отримувати найкраще, однак втомились від надмірної насиченості та яскравого забарвлення власного існування. Перші надокучали лікарю Ларссону нескінченними монологами та наріканнями, другі – грубістю та суперечками, треті – відвертими залицяннями та незрозумілими натяками. Їх об’єднувало одне – вони усі чогось хотіли від нього, насамперед хотіли уваги і співчуття.

Натомість ця молода жінка, що сиділа навпроти нього, разюче відрізнялася від інших. Вона нічого не вимагала, не заглядала йому в рот своїми млосними очима, не базікала без упину, просто підтримувала розмову.

Поки месьє Ларссон розмірковував, невідомо звідки з’явилась молоденька помічниця. Вона боязко підійшла до альтанки, тримаючи у руках папери.

– Щось термінове, Мадлен? – спитав він, не повертаючи голови, наче говорив не з нею, а з неживим предметом.

– Надійшла пошта. Тут для вас листи, – відповіла вона.

– Хіба це не могло почекати? – грубо відрізав він.

– Даруйте, – зніяковіла дівчина, її очі вмить вкрилися вологою. – Але ви весь ранок запитували мене про них і наказали принести, щойно…

– Щойно ви їх побачите, – договорив він замість неї. – Я згадав. Пробачте, Мадлен. Вони дійсно важливі для мене. Дякую. Давайте їх сюди.

З цими словами він простягнув руку, а вона, зашарівшись, швидко вклала у неї кілька конвертів.

Зацікавившись цієї мізансценою, Селена подивилась на бідолашну дівчину, а коли їхні погляди зустрілися, вона підбадьорливо усміхнулась їй. Потім вона суворо зиркнула на безсердечного лікаря і в неї виникло раптове бажання якось розбурхати цього бундючного чоловіка в’їдливим слівцем, але, переконавшись, що і в нього був трохи розгублений вигляд, стрималась.

– То про що ви говорили, месьє…? – спитала вона, зробивши паузу.

– Роберт Ларссон, – нагадав він.

– Роберт Ларссон, – повільно повторила Селена, при чому було не зрозуміло: вона хотіла таким чином запам’ятати його ім’я чи навпаки якомога скоріше забути. – Слухаю вас.

– Зазвичай, коли я спілкуюсь зі своїми пацієнтами, то не лише заглядаю у їхню медичну картку та базікаю про погоду, – почав говорити він так невимушено, ніби їхня мила розмова й не переривалась. – Натомість я намагаюсь зрозуміти сутність їхнього недугу, причину його походження, а також розпізнати на початковому етапі симптоми хвороби, які пересічна людина одразу і не помітить.

– Але мій батько – не ваш пацієнт, – зауважила вона. – І взагалі нічий. Просто нещодавно у нього дещо підвищився тиск…

– А раніше таке бувало?

– Інколи.

– Дозвольте поцікавитись: в яких випадках?

– В основному через раптову зміну погоди, у міжсезоння, у сильну спеку, як от зараз.

– А він звертався до лікарів?

– Ні.

– Ніколи?

– Батько віддає перевагу народній медицині.

– То він вирішив тут підлікуватись?

– Ні, це моя ініціатива. Я наполягла, щоб він приїхав сюди подихати свіжим гірським повітрям.

– А ви тут вперше?

– Так і ні.