Частина друга: "... І без тебе" Розділ І

«Як усе це дивно», – думала Селена, швидко крокуючи вулицею.

Той високий чоловік – хто він такий? Звідки взявся? Їй не вдалося його роздивитися, однак вона запам’ятала його голос, який був дуже приємним, м’яким і чомусь трохи знайомим. Їй закортіло ще раз глянути на нього. Але що він подумає про неї, якщо вона почне виявляти свою зацікавленість і витріщатися? А може, у цю мить він і сам дивиться їй услід? Яка самовпевненість! З якого дива йому таке робити? Напевне, він давно пішов по своїх справах, забувши про незначний інцидент. Тим краще для неї – їй не доведеться пекти раків. Вона може ненав’язливо покрутити головою на всі боки, зробивши вигляд, ніби щось шукає. Однак треба робити це негайно, поки вона не дісталася перехрестя і не звернула праворуч.

Ці суперечливі думки накочувались на неї хаотичними хвилями. Зрештою цікавість перемогла, і Селена, стишивши ходу, обернулася. Звісно, вона сподівалась, що під каштановим деревом досі стовбичить той незнайомець і проводжає її захопленим поглядом. Але там нікого не було. Вона розчаровано зітхнула і навіть зупинилась, аби остаточно пересвідчитись, що помилилася. Численні перехожі повсякчас сновигали туди й назад, затуляючи те місце, де вони щойно зіткнулися. Коли ж між ними утворився вільний проміжок, вона усе ж таки побачила його. Виявляється, він присів навпочіпки та видивлявся щось у траві.

З півхвилини Селена вільно стежила за чоловіком, не побоюючись бути розсекреченою, проте щойно він підвівся, вона знітилася, відвела очі, круто розвернулася та мерщій подалася геть. З одного багатолюдного потоку вона пірнула в інший, розчинившись у ньому, подібно до самотньої краплі води у бурхливому океані, а потім спустилася до підземної парковки.

Незабаром Селена несамовито мчала в автомобілі, нещадно тиснувши на педаль газу, вичавлюючи зі старенької залізячки усю міць, на яку та була здатна. Її очікувала дальня дорога, тому вона намагалася скоротити час там, де тільки було можливо. Кінцевою метою її подорожі була живописна історична провінція Овернь з глибоководними озерами, знаменитими термальними джерелами і загадковими згаслими вулканами.

Цей шлях був їй знайомий іще з дитинства, бо вони з батьками їздили ним на відпочинок у гори. Жодна найдрібніша деталь не вислизала від її спостережливого ока. Вона завжди відчувала запах свіжої фарби, знала, в якому місці замінили паркан та на якій ділянці поклали новий асфальт. Он у те дерево колись влучила блискавка, розділивши його навпіл, але воно вижило і зараз відчайдушно хапалося за життя, нависаючи усією своєю масою над шосе та загрожуючи впасти на нього у будь-який момент. Коли автомобіль збочив з основної магістралі на ґрунтовий путівець, під колесами невдоволено зашурхотіли дрібні уламки гірської породи. Селена їхала широкими полями уздовж майже занедбаних селищ Центральної Франції, плелася вузенькими вуличками охайних провінційних містечок, по обох боках яких стояли будинки із чорного вулканічного каменю.

Природний ландшафт поступово змінювався, далеко на обрії засиніли гори. Селена знову виїхала на просторе полотно платного автобану, сильніше натиснула на педаль, й машина, наче стадо волів, яких пастухи підбадьорювали батогами, протяжно заревіла, демонструючи свою максимальну потужність. Звичайно, їй не варто було гнатися за вітром, але недобре передчуття, що зародилося вранці після короткої телефонної розмови, досі не полишало її.

Хоча поїздка за кермом виснажувала Селену, вона жодного разу не пошкодувала, що не подалася сьогодні на Ліонський вокзал і не купила квиток на потяг, що прямує практично без зупинок до адміністративного центру регіону Овернь – міста Клермон-Феррана. Направду, так було б не лише зручніше, а й дещо швидше. Проте коли вона нервувала чи була чимось серйозно стурбована, то не могла довго залишатися на одному місці. Їй було б несила сидіти у зручному кріслі експресу і спостерігати за мальовничими картинками за вікном. Вона б нудилась, безцільно тинялася вагонами, випила б невідомо скільки філіжанок кави, аби зайняти чимось руки і ні про що не думати, насамкінець своєю неадекватною поведінкою почала б викликати підозру у решти пасажирів.

Натомість подорож автомобілем, яка займала більше трьох з половиною годин, її бадьорила. Тут усе залежало тільки від неї, від її бажання, від її вправності та уважності. Вона відчувала кермо, а отже, рух і динаміку, вона ставила перед собою ціль, якої треба досягти самотужки. Навіть пов’язаний з тривалим водінням невеличкий стрес був їй на користь: він допомагав викинути у кров необхідну порцію адреналіну, який активував у її організмі життєво-важливі реакції, тримав його у повній бойовій готовності, збільшував працездатність і витривалість.

Їхати ставало дедалі складніше. Рівнинна місцевість змінювалася пагорбами, широка шумна автомагістраль непомітно звужувалась, поки не перетворилась у зигзагоподібний серпантин, акуратно прокладений поміж темно-зелених гір. Дорога то круто підіймалася вгору, то повільно в’юнилася, намотуючи незрозумілі кола та звиваючись, як підступна змія, то рвучко неслася вниз, наче сірий птах зі зраненим крилом.

Небоязка і відчайдушна Селена чи не вперше відчула тваринний страх, який паралізував її свідомість. Її жахала велетенська гора, що впритул тулилася до проїжджої частини та ніяк не хотіла поступатися місцем людям, які облаштували тут дорогу, її лякала глибока страхітлива прірва, яка зіяла праворуч і, ніби міфічна морська сирена, заманювала у свої тенета самовпевнених роззяв. Це була нормальна інстинктивна реакція на небезпеку, але боялася вона не за себе. У ці хвилини Селена думала про батька та уявляла, як він почуватиметься, якщо з нею щось трапиться. Вона замислилась над тим ступенем відповідальності, який лежав на ній важким тягарем, та усвідомила, що її життя, здоров’я та благополуччя належать не тільки їй.