Розділ ХVІ

Коли у суботу ні світ ні зоря у Селениній квартирі пролунав пронизливий телефонний дзвінок, вона мирно спала й від несподіванки здригнулася. Після виснажливого робочого тижня вона дозволила собі забутися, поніжитись у ліжку трохи довше ніж зазвичай, тому напередодні з чистою совістю вимкнула будильник, наглухо позатуляла фіранки, аби занадто яскраве травневе сонце не лоскотало їй обличчя, навіть накрилася теплою ковдрою з головою, попри те, що ночі ставали дедалі задушливішими. Лише телефон вона ніколи не відключала, оскільки, як не крути, він був єдиною ланкою, яка з’єднувала її з Денні, а також швидким способом отримати звістку від батька.

Насилу розтуливши важкі повіки, Селена підвела голову та ще секунд п’ять вдивлялась у циферблат годинника, намагаючись з’ясувати котра година, але картинка розпливалася перед очима. Телефон більше не озивався. Вирішивши спросоння, що їй усе примарилось, вона з насолодою знов лягла на подушку. За короткий час дзвінки повторилися.

«Невже я спала так довго? – подумала вона, адже навіть у вихідні дні прокидалась не пізніше дев’ятої години. – Якщо ні – то кого там несе у таку ранню пору? Зрештою, має ж бути у людей совість».

Тій нахабній особі, яка дуже хотіла з нею поговорити і тому безпардонно розбудила її, неабияк пощастило – якби вчора Селена не запрацювалася допізна і, геть знесилена, не заснула прямо на дивані у вітальні, а піднялася б нагору до своєї спальні, то навряд чи взагалі почула дзвінок. Вона ліниво потягнулася рукою до столика, де на базі для підзарядки стояв телефон.

– Алло!

У слухавці почувся делікатний чоловічій голос, голос незнайомця. Тон, яким він промовляв банальні фрази вітання, вибачення та представлення власної персони і в якому проходила нетривка бесіда, був спокійним та розважливим. Невинне прохання, з яким він звернувся до Селени, ніякої загрози не становило. Однак цей несподіваний дзвінок не просто збентежив її, а не на жарт налякав. Натиснувши на екрані телефону червону кнопку, вона жбурнула його геть і миттю скочила на ноги.

Не поснідавши, вона так-сяк вдягнулася, нашвидкуруч причепурилася майже автоматичними, але вправними рухами, поскидала усе потрібне й непотрібне у сумку й ринулась до виходу. Схопивши на ходу зв’язку ключів, що спочивала у передпокої, вона ненадовго затрималася біля дзеркала. Прискіпливо оглянувши себе з ніг до голови, вона вирішила, що її вбранню бракує досконалості і що її легка шифонова сукня оливкового кольору з відкритими плечима і асиметричною спідницею виглядатиме більш елегантно і вишукано, якщо доповнити її майже прозорим ніжно-зеленим шарфом. Оскільки він був надто довгим, Селені довелось три рази обмотати його навколо своєї шиї, а його краї однаково звисали нижче колін. Звичайно, у спеку цей шарф був недоречним і тиснув наче зашморг, проте як вишукано він колихався на вітру. Ну, якщо був той вітер.

Поки Селена бігла сходами вниз, її серце шалено калатало, і вона повсякчас притискала його лівою рукою, ніби боялася, що воно ось-ось вистрибне назовні. Захекавшись, вона зрештою вистрибнула надвір і вдихнула на повні груди, сподіваючись насолодитися весняною свіжістю, натомість її обличчя обпалила задушлива маса, позбавлена вологості. Важке повітря не рухалось, жодне листя на деревах не гойдалося, ніяка травинка не тріпотіла.

Ця обставина зупинила її лише на лічені секунди. Обтерши гарячий лоб, Селена рушила вперед.

«Може, ввечері нарешті піде дощ», – з надією подумала вона.

А дощу не було вже декілька тижнів. Знов декілька довгих тижнів, які складалися із нестерпних днів і порожніх ночей очікування, нескінченних годин самотності.

Селена прямувала до свого автомобілю, який стояв на парковці менше ніж за квартал від її помешкання. Вона користувалася ним не часто, здебільшого тоді, коли їздила до батька, надаючи перевагу щоденним пішим прогулянкам або, у крайньому разі, громадському транспорту. Вона любила Париж – місто її народження та бурхливої юності, місто вічної весни та рожево-червоних каштанів, місто кохання та натхнення. Багато років вона перебувала з ним у розлуці, тому зараз всіляко намагалася виправити цю несправедливість.

Близькі друзі завжди знали, де її можна було зустріти. З понеділка по п’ятницю Селена рано виходила з дому та одразу пірнала у заплутані лабіринти вузеньких вуличок і провулків, які виводили її до набережної Сени. Повторюючи природні вигини священної річки, вона так само повертала та петляла, насолоджуючись красою пишних платанів і струнких тополь, вкотре вбираючи у себе багатовікову історію столиці, минаючи архітектурні шедеври, музеї, готелі, книжкові ятки, кав’ярні, мости, причали, канали та сади, аж поки не діставалася до Лувру. Вертячи головою на всі боки, вона не припиняла дивуватись тій разючій відмінності між витонченим, консервативним, королівським правобережним Парижем і Парижем лівобережним – богемним, мистецьким, інтелектуальним. Такий шлях до роботи був доволі довгим, але він вартував того.

У вихідні дні Селена бувало навідувала невеличкий, штучно створений Лебединий острів, який розкинувся посеред річки недалеко від Ейфелевої вежі. У пошуку творчої наснаги вона прогулювалась туди й назад тінистою алеєю, густо обсадженою двома рядами дерев, потім влаштовувалась на лаві або прямо на траві, брала грубий картон і починала робити контури олівцем. Повз неї один за одним неквапливо пропливали водні трамвайчики, з яких визирали розпашілі обличчя туристів. Переповнені враженнями від неймовірних пейзажів, що слалися перед їхніми стомленими очима, гості столиці, різного віку та національностей, захоплено дивилися на елегантну та граційну молоду жінку, що сиділа на березі з розпущеним довгим волоссям, яке мінилося на сонці золотистими барвами. Вони радісно й відчайдушно махали їй руками, а вона, час від часу кидаючи на них сповнений невимушеного шарму погляд, усміхалась їм такою чарівною усмішкою, на яку була здатна лише справжня парижанка.