Розділ ХV

Тепла весняна гроза. Її оспівують поети, нею милуються письменники, її зображують художники. Пристрасна та невгамовна, дужа та енергійна, галаслива і розкотиста. Так багато води ллється згори, немов вона хоче наситити усю пересохлу землю. Легкий вітерець несе за собою пахощі квітучих дерев та духмяних трав, а нетривкі спалахи блискавки срібляться на волошковому небі. Навіть коли гроза стихає, її подих ще довго відчувається у повітрі.

Коли Селена взяла слухавку, вона уже знала, чий голос зараз почує. Минуло три місяці з їхньої останньої розмови, довгі три місяці. Попри це, Денні говорив так спокійно і невимушено, ніби вони попрощалися лише вчора. Тієї ночі вони ніяк не могли наговоритися, як спраглі мандрівники, що заблукали у безмежній, щедро залитій палючим сонцем пустелі, кінця-краю якої, здавалося, немає, не можуть удовольнитись лише краплею. Скільки несказаних слів, скільки невисловлених почуттів накопичилось у їхніх серцях за час розлуки, скільки прекрасних ночей минуло на самоті. А скільки пригод сталося з ними, скільки змін відбулося, скількох цікавих людей пощастило зустріти…

– Отже, ви тепер працюєте у мистецькій галереї разом із колишньою викладачкою, – підсумував Денні Селенину розповідь.

– Так, – підтвердила вона.

– І ви покинули реставраційні майстерні Лувру?

– Ні. Мені зараз важко розібратися з власними бажаннями. З одного боку, я дуже люблю свою роботу в музеї, я настільки захоплююсь нею, що інколи забуваю поїсти, а з іншого…

Вона замовкла, намагаючись підібрати правильні слова, тоді продовжила:

– Кожен вправний актор здатен накласти собі грим та підібрати одяг для спектаклю, відповідно до тієї епохи, яку він гратиме на сцені, але він не намагається при цьому стати гримером, костюмером чи перукарем. Є люди, які безпосередньо цим займаються, й актор довіряє їхнім умінням і досвіду. Театр – це великий, складний механізм, який ефективно працюватиме лише тоді, коли кожний його гвинтик буде на своєму місці й відповідатиме за покладену на нього роботу.

– Я розумію, що ви маєте на увазі, Селено, і цілком згоден з вами, – підтримав її Денні.

– Справді? – зраділа вона.

– Ви хочете сказати, – розмірковував він, – що в інституті вас навчали бути не реставратором, а художницею, і вступили ви до нього не для того, щоб займатись «ремонтом, відновленням і консервацією» первозданного вигляду творів мистецтва, а для того, щоб самій їх створювати, бути часткою історичної і культурної спадщини країни, а може, й цілого світу. Взяти, наприклад, мене: хіба зміг би я вдень лише читати розумні книжки, вже написані кимось, а вночі безцільно дивитись на зірки, задравши голову в небо? Ні! Я хочу досліджувати ці зірки і сам писати про них наукові трактати, що ґрунтуються на моїх відкриттях, а ще хочу мандрувати різними країнами, вилазити на вершини найвищих гір на планеті, дивитись у найпотужніші телескопи, спілкуватись із колегами, сперечатися з їхніми часом абсурдними судженнями чи погоджуватись з їхніми слушними припущеннями.

Так само і ви прагнете діяти та йти вперед, а не прив’язуватись до минулого. Ви стали реставратором не стільки за покликанням душі, скільки через певні обставини, що склалися на той момент. Ви були і залишаєтесь гарним майстром, я впевнений у цьому, адже до будь-якої роботи ставитесь з відповідальністю та педантичністю, а також тому, що у вас є художній смак і талант. Справжній талант не заховаєш за лаштунками тієї театральної вистави, яка зветься життям, його необхідно плекати й розвивати. Сьогодні щаслива доля відкриває вам двері, запрошує пройти непроторенними шляхами, пропонує досягти нових висот. Не втрачайте такого шансу, і ви не пошкодуєте.

Слова Денні змусили Селену черговий раз замислитись. Після зустрічі з мадам Аврелією у неї з’явилось незнане досі відчуття, що їй дійсно почала усміхатися давньоримська Богиня успіху та щастя – невловима Фортуна. Ставши не лише незмінною помічницею знаної художниці, а й куратором її галереї, Селена крок за кроком, день за днем пізнавала богемний світ мистецтва. Робота захоплювала її з головою, ледве залишаючи час на відпочинок і сон: вона організовувала покази та презентації, досконально розробляла концепцію всіх експозицій та майстерно оформлювала кожний куточок виставкового простору, складала каталоги, альбоми та брошури, співпрацювала з іншими художниками, а також фотографами, дизайнерами, журналістами.

Якось у ході невимушеної бесіди за кавою, Селена спитала у мадам Аврелії, чому серед безлічі претендентів на таку відповідальну посаду вона обрала саме її. Та відповіла не одразу. Відкинувшись на спинку стільця, вона задумливо крутила у руці старенький олівець, час від часу постукуючи ним об стіл. Її думки, як і її несвідомий погляд, ширяли десь далеко, зрештою вона тепло подивилася на свою протеже і мовила загадковим бархатним голосом:

– Ви ж знаєте, янголе мій, що керування галереєю вимагає неабияких зусиль. У мене було чимало помічників, не скажу, що вони мені не подобались, адже я завжди надавала перевагу особам творчого розумового складу, кмітливим, спритним, вольовим. Проте вони не мали унікальної «родзинки», не були для мене «вишенькою на торті», я не відчувала в них себе, свого другого «я». Натомість я шукала поєднання полум’я з льодом, емоційності зі стриманістю, скромності з професійною наполегливістю, словом, людину, яка від природи мала б ці протилежні якості та вміла урівноважити їх, наче слухняні терези. На мою думку, ви і є такою людиною. І з кожним днем я пересвідчуюсь, що не помилилася.