Розділ ХІІІ

Дні насолоди і раювання не можуть тривати вічно. Уже спливав місяць, як її телефон підступно мовчав. Мовчав вночі, саме тоді, коли вона з нетерпінням чекала дзвінка. Спочатку Селена занепокоїлась не на жарт. Туга обсіла їй серце, тиша і спокій викликали роздратування. Неприйнятне становище, в якому вона опинилася, натуру менш вольову та цілеспрямовану, напевне, надовго, а може, і назавжди вибило б із життєвої колії. Однак вона не була плаксійкою чи розніженим, пустопорожнім романтиком, а мала сильний характер та почуття власної гідності.

Щоб остаточно зламати її волю, спустошити її душу, розтоптати та знищити її віру, проблема мала бути серйозніша, ніж банальне невезіння у коханні. Набагато серйозніша.

Тверезо зваживши усі наявні факти та розклавши їх по полицях, Селена дійшла висновку, що зарано зараховувати себе до гурту обдурених та покинутих жінок. Адже вона вірила Денні більше ніж собі, тому просто терпляче чекала, знаючи, що він обов’язково знайде вихід і знайде її. Іноді, безцільно блукаючи кімнатою, вона подумки розмовляла з ним, наче він був поруч, переказувала йому події прожитого дня, ділилася з ним своїми радощами, питала поради, отже, робила те саме, що і раніше. Вона тішилася думкою, що його раптове зникнення не лише має логічне пояснення, а й є конче необхідним. Отже, щось рухається, змінюється, і можливо, на краще.

Хоча її тіло щоразу здригалося від усякого різкого звуку, більш-менш схожого на грім, а її погляд при цьому мимоволі зупинявся на самотній та безголосій телефонній трубці, що валялася на дивані, проте Селена намагалася тримати себе у руках, шукаючи розради в улюбленій роботі.

Був один із тих чарівних березневих днів, коли містом уже ширяють пахощі весни, коли природа починає оживати, усе живе тягнеться до сонця, але у повітрі досі відчувається прохолода. Пополудні Селена попрямувала до невеличкої кав’ярні, розташованої недалеко від її оселі, куди вона часто приходила, піддаючись ностальгічним споминам за безтурботними і швидкоплинними студентськими роками. Либонь, у кожної людини є свої улюблені місця, де їй зручно і затишно, куди її підсвідомо тягне і тоді, коли сумно, і тоді, коли весело, де хочеться зустрічатися з друзями, а інколи побути на самоті. Таке місце було і в неї.

За хазяїна у тій кав’ярні правив Лоренцо Фаріні, італієць за походженням, смаглявий чоловічок невисокого зросту з неймовірно красивими та жвавими карими очима, охайно пригладженим та намащеним гелем блискучим волоссям, яке було чорніше ночі і на яке не впливали прожиті роки (а було цьому добродію уже за п’ятдесят). Свій округлений животик, який інші чоловіки на його місці всіляко би приховували, він навпаки демонстративно виставляв напоказ, вважаючи його своєю окрасою, атрибутом достатку і запорукою впевненості. Крім того, зайва вага аж ніяк не заважала йому бути енергійним, рухливим та швидким, як той метеор. У повсякденному житті месьє Фаріні надавав перевагу класичному одягу, тому в якості робочої уніформи він обрав незмінні чорні штанці, темну тонку краватку та білу сорочку, яка завжди виглядала настільки бездоганно чистою, наче він перевдягав її щогодини.

Месьє Лоренцо обожнював мистецтво у всіх його проявах, схиляв голову перед красою та захоплювався вродливими жінками. Словом, він любив життя та умів жити. Попри це, а може і завдяки цьому він був зразковим сім’янином, зокрема вірним чоловіком та уважним батьком. Селена раз чи двічі бачила його дружину, багато років тому, коли вони з однокурсниками лише починали «відкривати» для себе цей заклад. Тоді її дуже вразив неповторний природний шарм мадам Фаріні, уродженки Флоренції, яка була набагато молодшою за свого чоловіка. При першій зустрічі з нею їй майнула думка: якщо такими гарними були італійки Середньовіччя, то можна лише позаздрити митцям епохи Відродження, видатним художникам і скульпторам, які черпали натхнення саме у таких особах.

Дружина господаря не часто навідувалась до кав’ярні, вочевидь, з головою поринувши у домашні турботи. Натомість їхні менші дітлахи, що з’являлися на світ Божий наче гриби після дощу, постійно плуталися під ногами, а старші сини працювали тут таки, переймаючи досвід у батька та наочно вивчаючи ази сімейного бізнесу.

Робота була для Лоренцо Фаріні справою та сенсом життя, якій він віддавався з усією південною пристрастю. Він був добрим, гостинним і дружелюбним. Навіть до випадкових відвідувачів він ставився не гірше ніж до своїх любих кузин та кузенів, яких налічувалося у нього чимало, що вже казати про справжніх завсідників, до яких належала і Селена, – вони буквально купались у його турботі та ласці. Хазяїн кав’ярні настільки загравався своєю щиросердістю, повсякчас пригощаючи когось «за рахунок закладу», що це мало не призводило до розорення: наприкінці кожного звітного періоду його витрати зазвичай перевищували прибутки. А втім, у нього завжди знаходились вірні друзі (серед тих самих постійних відвідувачів), які неодноразово витягали його зі скрути.

Щоразу, побачивши Селену іще здалеку, месьє Лоренцо радісно вискакував на вулицю, озброївшись купою витончених компліментів. Навіть якщо вона просто проходила повз, поспішаючи на роботу, він намагався утримати її хоча б на декілька хвилин, аби потеревенити про Мону Лізу, Венеру Мілоську, Ніку Самофракійську чи Марину Магдалену, на зустріч з якими, вона, власне, і прямувала. Він пишався тим, що його добра знайома «працює» з цими видатними жінками минулого і висловлював їй подяку за те, що вона «доглядає за ними і підтримає їх у тонусі».

На перший погляд здавалося, що уявлення італійця про її роботу в Луврі були настільки примітивними, що зводили її обов’язки лише до прибиральниці або наглядачки, приставленої до безцінних експонатів, проте це було не так. Він знав Селену іще студенткою, коли вона та її однодумці допізна засиджувались у його кав’ярні, розкладаючи на столиках свої ескізи і наперебій вихваляючи їх перед господарем, який зачиняв при цьому заклад, вмощувався поруч з ними та брав на себе обов’язки незалежного арбітра у їхніх мистецьких дискусіях.