Розділ ХІІ

Настання календарної зими їх не лякало, адже навіть січень, який у країнах із помірним кліматом вважається найлютішим і найхолоднішим місяцем року, у Парижі часто вирізняється густими дрібними дощами. Безсумнівно, це неабияк втішало й обнадіювало двох закоханих (у цьому вже не було сумнівів), розлучених невідомою силою.

Один із таких зимових днів особливо запам’ятався Селені. То було на початку лютого, коли молоде сонце ледь пробивалося з-поміж сірих хмар. Слабкий, але пронизливий вітер, скориставшись світанковою імлою, безперешкодно гуляв по вулицях і бульварах, боязко зазираючи у кожну шпаринку та викликаючи неприємне відчуття ознобу та сирості. Згодом він поступився шаленому буревію, який несподівано налетів на беззахисне місто і поводився уже не так поблажливо, зриваючи з рекламних стовпів новісінькі плакати, перевертаючи важкі сміттєві баки, згинаючи тендітні дерева, вриваючись у вікна, бавлячись дверима та хвіртками, що моторошно рипіли на іржавих петлях. Більш того, він притяг за собою завірюху та снігопади, про інтенсивність яких можна було судити з того факту, що вже за півгодини на землі не лишилося жодного сірого клаптика.

Наче передчуваючи щось зловісне, того ранку Селена вийшла з дому набагато раніше ніж зазвичай, одразу звернула на набережну річки та покрокувала у напрямку Лувру. Повітря було чистим і свіжим, у ньому відчувалися ледве вловимі пахощі ранньої весни. Над Сеною стелився паркий туман, який захищав її нічний сон, а минулорічне листя, розкидане уздовж її берегів, вкрилося легкою памороззю.

Йдучи неквапливо, заглибившись у свої думки, вона не помічала нікого й нічого. Поодинокі перехожі, що траплялися їй на шляху, теж не звертали на неї ніякої уваги, вони щулились від холоду і з виглядом втомленої приреченості тягли на поводках своїх чотирилапих улюбленців, вдягнених у теплі комбінезони. Іноді Селена виходила із задуми, зупинялась і усміхалася, проводжаючи їх поглядом, а тоді рушала далі. Решта мешканців галасливого міста не надто поспішали виходити на вулицю, попиваючи гарячу каву з круасанами у затишних оселях.

За хвилин п’ятнадцять у Селенине обличчя дмухнув той самий слабкий, несміливий вітер, який здався їй крижаним. Вона підняла комір, щільніше затягнула довгий вовняний шарф, кілька разів обмотаний навколо шиї, пересмикнула плечима і схрестила руки на грудях. Дійшовши до чергового мосту, граційно перекинутого через річку, вона помітила, як на рукав її пальта опустилася легка кришталева сніжинка, потім друга, третя, четверта. Через високу вологість повітря вони одразу танули, лишаючи по собі мініатюрний мокрий слід. Незабаром пішов пухкий сніг, що падав долу великими пластівцями і з блискавичною швидкістю вкривав собою усе навкруги, через що Селенине темно-синє пальто перетворилося на суцільно біле.

Погодні умови дедалі погіршувались. Оцінивши ситуацію, Селена одразу прискорила ходу. Водночас у глибині душі вона неабияк зраділа, адже побачити на вулицях Парижа справжній сніг, пухкий, іскристий та хрусткий (а не якесь там дрібне мокротиння), їй траплялося не часто. Хоча, якщо вірити переказам старожилів, траплялися такі зими, коли сніговий покров досягав двадцяти сантиметрів, а років сто тому, подейкують, замерзала навіть Сена.

Радіючи, мов мале дитя, Селена грайливо струшувала сніг з кущів, голими руками згрібала його до купи із заметених лав, а потім робила сніжки, малювала кумедні личка на припаркованих край дороги автомобілях. Змерзлі долоні, розчервоніле обличчя та вкрите сніговою шапкою довге волосся – ось те надбання, з яким вона врешті-решт дісталася до будівлі музею.

Робочий день іще не розпочався, тож, пройшовши «митний контроль», як вона називала пункт охорони, де перевіряли документи, й усміхнувшись знайомому «митнику», який по-дружньому покепкував із колеги, Селена мерщій побігла до буфету за гарячою кавою. Деякий час вона просиділа на самоті, у повній тиші. Ніхто не турбував її, ніхто не розмовляв за сусідніми столиками, хоча зазвичай тут юрмилося багато народу. Наразі галасливий буфет стояв пусткою, було навіть чутно, як цокотить годинник на стіні, а офіціантка за стійкою перераховує банкноти та розкладає по шухлядкам каси дрібні монетки.

Щоб потрапити у художню майстерню, Селені щодня доводилося долати неабияку відстань. Сьогодні вона так само довго йшла коридорами, просторими залами, службовими приміщеннями, постійно повертаючи то ліворуч, то праворуч. На превеликий подив, на її шляху не трапилося жодної живої душі. Оскільки вона не любила байдикувати, тому без зволікань приступила безпосередньо до своїх обов’язків. За роботою час летів непомітно, тим паче ніякий шум не відволікав.

Так проминуло години півтори, а може, й дві. Вирішивши перепочити, Селена підвелася і роззирнулася, і тоді завважила, що у майстерні досі нікого, крім неї, нема. Вона вийшла із кімнати і рушила тим самим шляхом, яким і прийшла, тільки у зворотному напрямку. Лише біля самісінького виходу вона побачила з десяток осіб, що юрмилися біля охоронця та здивовано переглядалися, не розуміючи, що, власне, коїться і куди поділася решта їхніх співробітників. Порадившись, усі вони зібралися до купи й пішли до керівництва з’ясовувати причини цих загадкових обставин.

А причини були геть банальними, хоча й доволі незвичними – через потужні снігопади та хурделицю зупинився рух громадського транспорту, приміських електричок та наземних гілок метро. Пересічні водії, які не звикли оздоблювати автомобілі зимовими шинами, не могли впоратися з ожеледицею, буксували й застрягали на кожному перехресті, створюючи тим самим величезні затори, а подекуди й аварії. Про любителів їздити на мотоциклах, скутерах та велосипедах годі було й казати.