Розділ ХІ

Віднині перші спалахи блискавки вселяли надію. Коли погода відверто псувалася, а на небо набігали темні хмари, Селена, на відміну від інших мешканців столиці, раділа як мале дитя. Для неї та Денні дощ став своєрідним провідником, який обіцяв з’єднати їх, природним паролем, що відкривав двері у найпотаємніші закутки світу. Коли ж надворі надто довго панувала спека, що було нормальним явищем для літніх місяців, але аж ніяк не прийнятним для неї, вона ходила сумною, понурою, з постійно опущеною головою.

Враховуючи те, що розповідав їй Денні про дивну й поки незрозумілу невідповідність у часі, який по-різному перебігав для них, вона боялася навіть припустити, скільки тижнів, а може, й місяців минало для нього.

Щоразу, як телефонний дзвінок нарешті поєднував їхні серця, Селена жадібно прислуховувалась до кожного слова, кожної фрази, яку промовляв Денні, намагаючись визначити, наскільки змінився його настрій, його моральний стан. Підсвідомий здогад не обманув її – після чергової перерви в їхньому спілкуванні, він лише вдавав веселість і безтурботність, вона ж чула в його голосі прихований сум, іноді зневіру, наче йому доводилось довго та марно із чимось боротися. Проте вона не наважувалась задати йому питання, яке її непокоїло, оскільки страхалася відповіді.

Так непомітно пробігло літо. Осінь обіцяла мінливу погоду. Більшість людей не люблять цю пору року, їх можна зрозуміти. Кому хочеться надягати на себе важкі куртки та пальта, згинатися від вітру, тримати напоготові парасольки, а тим паче мало не щодня слухати прогноз синоптиків, аби не повернутися ввечері додому геть промоклим? Колись Селена теж належала до ненависників подібних природних витребеньок, але тепер осінь стала для неї найкращою порою року. Як на гріх, вересень видався напрочуд теплим, а жовтень практично безхмарним і погожим, однак листопад допоміг надолужити згаяний час. На початку місяця трохи накрапало впереміш із сонячними днями, а згодом зарядили дощі, які тривали тижнями.

То були найщасливіші тижні. Вони з Денні розмовляли, сміялись, іноді жартома сперечались, влаштовуючи запеклі дискусії, яким позаздрили би давньогрецькі філософи та оратори, і в яких не було й не могло бути переможця. Коли на обрії сходило сонце, сходило суто теоретично, бо через постійну мряку його яскравий диск завше затуляли свинцеві хмари або вологий туман, їм не хотілося розлучатися, однак буденне життя з його незламними обов’язками вимагало певних жертв. Кожного світанку вони прощалися наче назавжди, натомість з непохитною вірою в те, що незабаром їхнє життя, наразі перегорнуте з ніг на голову, повернеться у звичайне русло.

Понад усе Селені подобалось слухати. Недарма кажуть, що чоловіки люблять очима, а жінки – вухами. Вона настільки звикла до голосу Денні, що була впевнена, що зможе розпізнати його із сотні, ба навіть із тисячі голосів. Найбільше їй припали до душі розмови про науку, про всілякі експерименти, дослідження, гіпотези та відкриття. Його мандрівки у різні куточки планети, які він називав «звичайною роботою», для неї були чимось незбагненим та неординарним.

Вона і сама колись колесила Європою, але тоді сприймала невідомі краї в якості мальовничої картинки, намагаючись відшукати гармонійне поєднання кольорів, напівтонів, уловити гру світла й тіні, милуючись різноманітними барвами, насолоджуючись тишею та спокоєм під час заходу сонця, або таємничою миттю народження світанку. Натомість Денні допоміг їй сформувати зовсім інший філософський світогляд, новий для неї, практичний та неосяжний, підпорядкований законам природи, сталий і водночас мінливий.

Хоча він був усього на два роки старший за неї, інколи вона почувалася необізнаною школяркою, яка дослухалася до кожного слова улюбленого вчителя, коли він говорив про космічне походження та будову їхньої планети. Звичайно, ще з дитинства вона знала всі ці елементарні речі, як і таблицю множення, але лише зараз, завдяки Денні, вона збагнула їхню справжню сутність. Непересічний інтелект, запас певного життєвого досвіду, а також уміння перетворювати будь-яку найнуднішу наукову й технічну інформацію у доволі захопливу й навіть загадкову, робили з нього цікавого співрозмовника.

Із розповідей Денні Селена дізналася, що він народився і виріс у Парижі в родині завзятих романтиків-авантюристів, як він сам називав своїх батьків. Вони – віддані науці дослідники, невгамовні непосиди та мандрівники, які завжди прагнули до нових знань і відкриттів. На цьому ґрунті вони і зійшлися колись, ще в університеті, де пізнавали ази найромантичнішої та найзахоплюючої професії, а саме професії геолога. Вони об’їздили удвох мало не півсвіту, але і цього їм було замало. Їх не лякали ані важка праця подекуди у доволі важкому та небезпечному природному середовищі, ані ночівля під відкритим небом з повною відсутністю елементарних зручностей.

Одного разу, збираючись у подорож на край землі за черговою порцією вражень, месьє і мадам Моро несподівано дізналися, що доля підкинула їм набагато важливішу пригоду, ніж вони могли собі уявити. Тож вони покірно розпакували валізи, позакидали на антресолі похідні рюкзаки та спортивне спорядження і залишилися вдома. Згодом у них народився хлопчик.

Невтомно виконуючи роль уважних і люблячих батьків, вони не на мить не забували про своє істинне покликання. А доти робота знайшлася і в Парижі: батька запросили очолити кафедру в одному з навчальних закладів, а мати влаштувалася провідним спеціалістом у науково-дослідному інституті, проте навіть такі престижні і добре оплачувані посади видавалися їм банальними, занадто пересічними та нудними. Тож коли Денні навчався у середніх класах і, на їхню думку, уже твердо стояв на ногах, вони вирішили знов пуститися у мандри, таким чином, перетворивши свої теоретичні дослідження у практично-експериментальні, наочні. Віднині основний принцип майбутніх подорожей мав ґрунтуватися на двох головних умовах: по-перше, не ризикувати власним життям і здоров’ям, а по-друге, не перекладати турботу про дитину на сторонніх осіб.