Розділ Х

Швидко і майже непомітно для мешканців Парижа проминув перший місяць літа, який то зігрівав їх теплими сонячними променями, то зрадливо поливав дощем. Наразі на дворі палав нестерпний, нав’язливо-спекотний липень – навіть у тіні стовпчик вуличного термометра добігав позначки 35 градусів за Цельсієм. Важке, задушливе, наелектризоване повітря, наче незримий привид, ходило назирцем, приклеювало сорочки і спідниці до розпашілих тіл, нагрівало багатоповерхові будинки, перетворювало затишні оселі у розпечені жаровні.

В один із таких днів Селена пристала на умовляння друзів виїхати на природу, подалі від урбанізованого мурашника та вихлопних газів. Прокинувшись на світанку, зібравши свої мольберти, полотна, фарби та пензлики, невеличка група колишніх однокурсників подалася на захід від столиці, у свій улюблений мальовничий куточок – селище Живерні, колись обожнюване великим французьким художником, неповторним Клодом Мане.

Коли під час однієї з перших розмов з Денні Селена охрестила зібрання своїх приятелів «Клубом невдах», вона не кривила душею. Деякі з них були глибоко самотніми, замкненими у собі людьми, інші – настільки заглибленими у процес творіння чогось прекрасного, вічного та нетлінного, що нічого іншого, крім своєї роботи, не помічали. Натомість коли вони збиралися до купи, то почувалися безтурботними, вільними і вельми щасливими.

Ще за часів навчання в інституті їхню веселу компанію прозвали «відчайдушною сімкою», оскільки її основне ядро, постійне та незмінне, складалося з семи осіб: чотирьох дівчат – Селени, Мішель, Софії та Вірджіні та трьох хлопців – Стефана, Клода і Фредеріка. Решта однодумців могли як раптово з’явитися в їхньому товаристві, так і зненацька випаруватись невідомо куди.

Слухаючи музику, попиваючи безалкогольні напої та коктейлі, друзі годинами розмовляли про живопис, поезію, художню літературу, архітектуру, кіно, мандрівки, моду і майже ніколи – про особисте. Таке інтелігентне невтручання цілком влаштовувало всіх без винятку. Їх оточували тільки невинні жарти, сміх та гарний настрій, не було ніяких нарікань на важку долю чи нерозділене кохання, ніяких брудних пліток, тим паче сварок. Це зовсім не означало, що вони залишались осторонь, якщо з кимось із них траплялася біда чи виникала серйозна проблема. Навпаки, більш відданих та вірних друзів, готових за першим покликом прийти на допомогу один одному, важко було знайти.

Наслідуючи ці незламні традиції, Селена, як би їй не хотілося, не розповідала про Денні своїм поплічникам, своїм братам по мистецтву. Із близьких родичів у неї був лише батько. Він-то знав усе. Єдине, чого він не знав, що їхня тепла дружба (а може, й більше) існувала на відстані, виключно в телефонному режимі, і що вони насправді жодного разу не зустрічалися. Месьє Деверньє як представник іншого, більш розсудливого, покоління не зрозумів би подібної легковажності та несерйозності доньки, якби вона у цьому зізналася. Крім того, він не зміг би поважати чоловіка, який протягом багатьох місяців не спромігся перегорнути дриґом усе місто, аби поглянути в очі своїй коханій, а надто, коли мова йшла про таку розумницю й красуню, як його дівчинка.

Хоча Селена обожнювала поїздки на етюди, а говорячи звичайною мовою – вилазки на відкритий простір з мольбертом у руках, однак весь день вона відчувала незначний дискомфорт і душевне збентеження, які списувала на спеку і втому. Повантажившись у дві автівки, хлопці та дівчата покинули галасливий Париж і вже за годину дісталися Вернона, потім звернули на дорогу, що вела прямісінько до Живерні. Цього разу вони не поїхали у селище, яке на вихідних зазвичай було вщент переповнене невгамовними туристами, а вирішили зупинитися неподалік, розташувавшись у природньому затінку під кронами крислатих дубів. З одного боку перед їхніми очима простягалася широка долина, яка межувала із невеличким зеленим гаєм з просікою, а з іншого підступала тоненька смужка річки. Така мальовнича картина розслабляла, заспокоювала, надихала.

Ентузіазму і творчого запалу, які царювали в їхньому міні-таборі, вистачило б не на один день, але не минуло й двох годин, як на блідо-сірих та матово-білих полотнах з’явилися чорні графітові лінії, які поступово вкривалися яскравими барвами. Робота буквально кипіла. Ранній ланч і легкий обід придали сил, прохолодні напої (хвала небесам, хтось прихопив із собою портативну сумку-холодильник) освіжили та збадьорили. Попри це, кожен з надією поглядав вгору, шукаючи бодай натяку на дощ. Натомість безкрає небо ніби навмисно дражнилося й гралося з ними у мовчанку – на ньому не було ані хмаринки, лише полум’яніло літнє сонце та злегка мерехтів розмитий обрій.

Незвична заміська тиша і задуха клонили до сну. О другій половині дня дівчата вирішили перепочити. Хлопці вправними рухами швиденько поставили два намети, надули гумові матраци, розкидали м’які подушки, а самі подалися купатися, прихопивши з собою волейбольний м’яч. Подруги з насолодою розтягнулися на імпровізованих похідних ліжках, незабаром троє дівчат поринули у легку дрімоту, однак Селені було шкода витрачати час на сон, тож вона вилізла з намету і вмостилася під деревом, притулившись спиною до його масивного стовбура. Втомленим поглядом вона жадібно увіп’ялась у невеличкий клапоть, що виглядав з-поміж густого віття. Ніжна небесна блакить нагадала їй очі матері, що були такого самого кольору. Усе інше забулося, розтануло, дитячі спогади стерлися, реальність давно змішалася з вимислом, сьогодення заступило минуле.

Пересохла, спрагла земля пашіла жаром, теплий шар повітря здіймався вгору, усе вище і вище, там він швидко охолоджувався і утворював хмаринки-баранці. Раптом дмухнув легкий вітерець, ніжно ковзнувши по Селениному обличчю, він підхопив майже невагому паперову серветку, потім заходився смикати полотна на мольбертах. Десь здалеку почувся ледь вловимий гуркіт, такий слабкий, що його можна було сприйняти за постріл глушника у несправному автомобілі. Звук повторився ще раз, а потім усе стихло.