Розділ ІХ

– Уперше я подзвонив вам суто випадково, я просто переплутав номер, – почав свою розповідь Денні. – Пробачте за відвертість. Для мене, як і для вас, це було несподівано. Я тоді розгубився і почав мимрити бозна що… Потім почув ваші слова про всіляких тюхтіїв…

– Денні, я мушу ще раз перепросити…

– Не варто, Селено, я розумію, що з вашого боку то був лише миттєвий порив. Ви не образили мене, оскільки я зовсім не такий. Однак ви, самі того не відаючи, змусили мене замислитися над своїм життям. У мене відкрилися очі, я зрозумів, що ті стосунки, якими я досі дорожив і які ставив понад усе, були несправжніми. Я наче перебував під якимсь гіпнотичним навіюванням, яке заважало мені тверезо та адекватно оцінювати речі, події і навіть власні бажання та вчинки, не давало рухатися вперед.

Декілька діб ваші слова, слова таємничої незнайомки, постійно крутилися в моїй голові. Від переживань і душевних мук я зненацька захворів, мене то морозило серед спекотного дня, то кидало в жар. Я не мав чим дихати, нічого не їв, майже не спав, блукаючи сновидою по квартирі. Щоночі я шукав порятунку, виходячи на вулицю, але й там розпечене повітря огортало легені, стискало скроні, а мовчазне небо навалювалося на мене важкою чорною імлою. Зрештою я так схуднув і змарнів обличчям, перетворившись у справжній лантух із кістками, що перелякані колеги прямо з роботи відвезли мене додому та примусово вклали у ліжко. Я одразу заснув важким, тривожним сном.

Подальші події я пам’ятаю погано, адже весь наступний день мене трусило в лихоманці. Смутно пригадую лише турботливі обличчя друзів, які прийшли мене навідати, їхні приглушені голоси, чиїсь руки, що поїли мене смачним і корисним чаєм із лікарських трав й меду та прикладали до мого гарячого лоба вологу хустинку, просякнуту оцтом. Я щось відповідав, дякував за все, запевняв, що зі мною все гаразд і що мені потрібен лише спокій. Потім вхідні двері тихесенько зачинилися, і все раптово стихло. Вікна у кімнаті були широко розкриті, важкі фіранки розсунуті. Я затулив стомлені очі та знов забувся, цього разу спокійним, безтурботним сном немовляти. Останнє, що я бачив, як далеко на обрії сідало багряне сонце.

Коли я прийшов до тями, надворі було вже темно, годинник показував близько десятої вечора. Як виявилось, я спав усього кілька годин, але прокинувшись, відчув небувале полегшення – як фізичне, так і моральне. І тоді мені спало на думку, а що як несподівана хвороба, як це не парадоксально звучить, насправді прийшла мене лікувати? Цю версію треба було як слід обміркувати. У квартирі досі не було чим дихати, тому я вийшов на вулицю і разом із багатьма такими самими знеможеними і спраглими городянами подався за порятунком до Сени. Тієї паркої ночі з неба нам привітно усміхався місяць, вказуючи правильний шлях. То була справжня хресна хода. Усі йшли повільно, розмірено, юні парочки трималися за руки, старші брали один одного під лікоть, дітлахи весело підстрибували, і нікого не дивувало, чому інші так само не сплять у таку пізню годину.

Я пристав до невеликої купки людей, що чимчикувала через міст, перейшов на лівий берег, спустився східцями до самої річки, роззувся і з неймовірною насолодою занурив ноги у прохолодну воду. Наді мною, як велетенський страж, височіла ажурна трьохсотметрова Залізна леді. Вона ласкаво запрошувала усіх охочих подивитися її яскраве світлове шоу, в якому брали участь тисячі електричних вогників, що, наче світлячки, бігали по ній то вгору, то вниз.

Потім я довго блукав берегом, розмірковуючи над прийняттям важливого рішення. Розум мій тепер був вільним, світлим та ясним, тіло відносно здоровим, якщо не рахувати втрачених кілограмів. Мені не хотілося ані їсти, ані спати. У цей задушливий та спекотний вечір, який навіть після заходу сонця не приносив жаданої прохолоди, я просив лише одного – бодай крапельки дощу. Простягаючи руки і задравши голову, я благав небеса зглянутися наді мною і над такими самими бідолахами, як і я. І вони не забарилися з відповіддю. Додому я повернувся щасливим, усміхненим, натхненним і… мокрим до нитки.

Наспіх переодягнувшись, я взяв телефон і, не вагаючись ані секунди, набрав номер. Я волів негайно розірвати хворобливі стосунки, що перетворювали двох самодостатніх і нібито нормальних людей на живий матеріал для психіатрів. І що це були за стосунки, якщо вона жодного разу не провідала мене під час моєї хвороби, навіть не подзвонила, мабуть, виправдовуючи свої вчинки тим, що тиждень тому ми добряче посварилися. Коли з коханою людиною раптом трапляється біда, хіба не настає перемир’я, а нікому непотрібна гра в мовчанку невже не закінчується нічиєю?

Коли він припинив говорити, Селена почула на іншому боці зітхання. У цю мить їй хотілося підтримати його, але вона не могла підібрати належних слів, настільки вразила її його відверта розповідь. Важка тиша нависла над ними, і лише краплі дощу дріботіли по вікнах.

– Мені дуже прикро, що вам довелося знов це пережити, – нарешті озвалася вона.

– А я вдячний вам за те, що уважно вислухали мою сповідь, а також за те, що врятували мене.

– Врятувала вас? Як? Я не розумію.

– Справа у тому, що я сказав вам «набрав номер», але це не зовсім так. Я натиснув на телефоні кнопку повтору. І тоді знов почув ваш голос. Після нашої короткої розмови я став іншою людиною, скоріше, знов став собою, був здатен тверезо мислити, адекватно оцінювати людей. Тому і кажу, що ви врятували мене.

– Так, я пригадую ту ніч. Однак досі ніяк не збагну, у чому ж фантастичність вашої історії? Що тут такого?