Розділ VІІ

Про усе це та про багато інших подій та пригод, що ставалися в її житті, Селена залюбки розповідала Денні, а він слухав її з неприхованою цікавістю. Йому було приємно по-дружньому спілкуватися з нею, так він мав змогу краще її пізнавати і розуміти. Він повсякчас підбадьорював і заохочував її до нових розмов.

– А ваш батько приїздить до вас? – якось спитав він.

– О, так, звичайно, – запевнила вона. – Для нього це як бальзам на душу, адже є можливість черговий раз привітатися з містом його дитинства та юності. Однак останнім часом наші зустрічі порідшали.

– Чому?

– Мабуть, через мою постійну зайнятість. Коли трапляються термінові замовлення, я затримуюсь у майстернях допізна, буває, що працюю і на вихідних. Принаймні у суботу. А після цього буквально валюся з ніг. Не вистачає сил ані прийняти батька як слід тут, ані самій навідатися до нього.

– А чим він займається?

Це питання заскочило її зненацька, тому вона відповіла не одразу. Хіба можна у двох-трьох словах описати життя людини? Що робить не такий вже старий чоловік, сповнений сил, енергії, а головне – бажання і надалі ревно працювати, приносити користь своїй країні, але не з власної волі відправлений на «заслужений відпочинок»? Звичайно, спочатку він болісно переживав, що став непотрібним, незатребуваним, а потім вимушений був, як і багато інших, пристосовуватися до нових реалій.

– Чим займається мій батько? – перепитала Селена. – За старою звичкою він прокидається дуже рано, з першими півнями, самотужки веде господарство, навесні та влітку вовтузиться у садку, вирощуючи та плекаючи дивної краси троянди. У цілому намагається вести здоровий спосіб життя, щодня здійснює піші прогулянки містечком, парком, набережною, полюбляє спілкуватися зі своєю доброю сусідкою мадам Поллет, а особливо з давнім приятелем Морісом Ламбером. Що іще сказати? Є одна справа, якою батько захоплюється мало не усе своє життя.

– Цікаво дізнатися, – щиро сказав Денні.

– Він лагодить годинники, з ранку до ночі може без упину копирсатися у цих мініатюрних механізмах, які неможливо побачити не те що звичайним людським оком, а й навіть озброєним. Коли батька відправили на пенсію, він влаштувався на неповну ставку у місцеву майстерню, при цьому не заради грошей, адже він неодноразово запевняв мене, що йому цілком вистачає накопичених заощаджень. Просто він не може сидіти без діла, склавши руки. Отже, він, так би мовити, вміло використав своє хобі. Завдяки своєму досвіду та сильному характеру йому вдалося за досить короткий термін здобути загальну повагу серед своїх набагато молодших колег. Мені взагалі здається, що він став їхнім негласним лідером.

Селена розповідала про батька тремтливим голосом, наче зворушена дитина, яка боїться необережним словом наполохати власні спогади.

– Це вельми корисне заняття. Навіть у нашу епоху науково-технічного прогресу та новітніх технологій приємно дістати з шухляди старий дідівський годинник і знати, що чиїсь вміли руки зможуть його полагодити, – усміхнувся Денні та відчув, що Селена зробила те саме.

– Ви розумієте мене, дякую. Приємно зустріти людину, яка розділяє твої переконання, – зізналася вона і провадила далі: – Скільки себе пам’ятаю, я чула такі чудернацькі слова, як зубчасті колеса, пружини, гирі, маятники, регулятори, коліщата, а також незрозумілі поняття на кшталт рівномірність руху, годинниковий хід, закономірність коливання та ще бозна скільки усього. Батько завжди каже, що для нього це не просто забавка, а справжнє мистецтво, і вважає, що кожний годинник має свою душу, а той, хто зможе зазирнути в неї та відчути її, володітиме найбільшим і найціннішим скарбом – часом.

– Часом? – зненацька збадьорився Денні.

– Так, – підтвердила Селена. – Якби ви тільки знали, скільки батько розповідав мені всіляких теорій про час як невід’ємний атрибут Всесвіту, про його фізичні властивості, наприклад вимірність, протяжність, спрямованість. У ранньому дитинстві я сприймала усе це як казку.

– Чому як казку?

– Мабуть, тому, що нічого не розуміла з того, що він казав. Проте згодом я почала більш уважно та вдумливо слухати його, навчилася аналізувати інформацію, намагалася вникнути в деталі та докопатися до суті. І це подіяло.

– А що саме він вам розповідав?

– Навіть не знаю, з чого почати... – невпевнено сказала Селена.

– Говоріть перше, що прийде на думку, – порадив Денні.

– Гаразд. Ви чули таку версію, що чим старше стає людина, тим для неї швидше плине час, і тоді їй здається, що кожний наступний рік триває менше ніж попередній?

– Так, чув.

– Мій батько пояснював мені цей феномен так: якщо взяти за приклад немовля, що народилося два дні тому, то доба, яка для нас із вами – лише мить, якихось 24 години, для нього – це половина його життя. Уявляєте? Це дійсно так, але ми ніколи не замислюємось над такими речами! Або якщо, скажімо, для п’ятирічної дитини один рік – це 20% її життя, то для п’ятдесятирічної особи – усього 2%. Виходить, для літньої людини тижні та місяці минають так само швидко, як колись у молодості минали дні. При цьому старішають не лише люди, а цілі народи, цивілізації, а заразом і вся планета, і наша Сонячна система, і Всесвіт. Ви мене розумієте?

– Звичайно, – зрадів Денні, – я й сам намагаюся дослідити це питання і ще багато інших, особливо з того моменту, як познайомився з вами.