Розділ V

Виснажливе навчання, практична робота в художніх студіях та майстернях, корисні знайомства із сучасними митцями та їхніми творами, відвідини найпопулярніших музеїв і галерей Франції, Італії, Іспанії, Німеччини та інших країн подарували Селені незліченне джерело знань, досвіду та незабутніх вражень. Не кажучи вже про те, що Національна школа образотворчого мистецтва, в якій вона здобувала освіту, не лише розташовувалася навпроти всесвітньо відомого Лувра, а й сама була осередком культури, вікової історичної спадщини та міжнародних зв’язків. І це мотивувало та надихало іще більше.

Тривалий час Селена не навідувалась у рідні краї, оскільки вдень ходила на заняття, а ввечері та на вихідних намагалася підзаробити. І лише сумна звістка про те, що раптом пішла з життя її улюблена тітонька Жозефіна, яку вона у дитинстві через невміння вимовляти деякі літери звала просто Жозіною, змусила її приїхати додому. Безмірно вражена горем, вона воліла якомога скоріше перегорнути і більше не ворушити у пам’яті ту безутішну й надто болісну сторінку своєї історії. Незабаром не стало й іншої її тітоньки, Франсуази, яка так само присвятила себе вихованню небоги, але Селена не змогла провести її в останню путь. Звістка застала її тоді, коли вона, без п’яти хвилин дипломантка-випускниця, перебувала на практиці у Флоренції.

Після закінчення інституту бурхливе й цікаве доросле життя (яке, на жаль, припадає не кожному) закрутило Селену, наче глибокий і нещадний вир. Таке вже призначення художника, та й будь-якого митця взагалі, що він ніколи не припиняє навчатися, постійно удосконалюючи свою майстерність, шукаючи себе, ловлячи вередливе натхнення та збираючи матеріали для майбутніх робіт. На цьому етапі для Селени найліпшими помічниками, навіть кращими за будь-які лекції та підручники, знову стали подорожі.

Піддавшись раптовому юнацькому запалу, разом зі своїми друзями, завзятими ентузіастами та трохи авантюристами, вона рушила у турне країною, рушила за новими враженнями і живописними місцями. Місяці кочового життя були сповнені особливою творчою наснагою впереміш з напруженою працею. Однак виділені на поїздку кошти швидко закінчилися, не врятував ситуацію і дрібний заробіток, отриманий від кількох проданих натюрмортів, пейзажів і портретів, тому зрештою усі члени відчайдушної горе-кампанії вимушені були повернутися до Парижу з порожніми кишенями, де й розбрілися хто куди.

Не маючи належних зв’язків у мистецьких колах, годі було й мріяти про те, аби отримати у столиці хорошу роботу. Відомі галереї, переповнені пропозиціями від таких самих невідомих світові художників, просто розводили руками, коли Селена приносила їм свої картини та ескізи. Проте вона, раз і назавжди вирвавшись із лап провінційного містечка, аж ніяк не бажала опинитися там знову. Залишався єдиний вихід – поки що відкласти реалізацію своїх амбітних планів і пошукати невигадливу вакансію, бодай якось пов’язану з її безпосереднім фахом.

Їй вдалося влаштуватися у реставраційну майстерню, в якій вона підробляла ще на другому курсі. Тоді вона зарекомендувала себе гарним спеціалістом та відповідальним працівником, й, пригадуючи її колишні заслуги, господар закладу месьє Еміль Мартіно залюбки прийняв її до свого штату вже на постійній основі. За ті роки, що вони не бачились, цей добродій якимось чином зміг неабияк розкрутитися, він значно розширив свій бізнес і навіть відкрив крамничку, де продавалися різноманітні антикварні речі, починаючи зі статуеток, свічників, настінних годинників, скриньок, прикрас, порцелянових ваз, картин, книжок і закінчуючи вишуканими меблями, гідними королівського палацу.

Його ефектна крамничка хоча і розташовувалась на вузенькій, непримітній вулиці, однак одразу впадала у вічі та користувалася популярністю. До неї заходили не лише прості роззяви, які через своє невігластво, вочевидь, плутали її з виставковим залом чи галереєю, і не тільки знавці старовини й завзяті колекціонери. Сюди часто навідувались справжні професіонали, майстри своєї справи, серед яких були і куратори відомих паризьких музеїв.

Робота, на яку пристала Селена, була нелегкою, виснажливою та кропіткою та полягала в тому, щоб максимально близько та достовірно відтворити первісний вигляд об’єкта, іншими словами, зберегти те, що лишилося, і дуже обережно відновити те, що було втрачено. Фахівець з реставрації має бути не лише бездоганним художником, а й істориком-науковцем, щоб всебічно дослідити експонат, над яким він працює, а ще фізиком і хіміком – для правильного застосування сучасних матеріалів, математиком – для проведення обчислень та розрахунків, а також хірургом із точними й водночас плавними та обережними рухами.

Але Селена ніколи не боялася труднощів, цілком слушно вважаючи, що справжнім майстром можна стати лише на практиці. Їй доводилось мати справу із забрудненням, запиленням, відшаруванням фарби чи лаку, провисанням полотна, якщо мова йшла про картини, або з відколами чи відсутністю певних фрагментів у випадку з керамічними виробами чи різьбленим деревом. Усього і не перелічити.

Сама вона ховалася за лаштунками тієї зовнішньої пишноти та розкоші, що визирала крізь натерте до блиску скло вітрини. Її робочим місцем, її цариною була та сама стара майстерня, з якої колись усе починалося і яка наразі перетворилася у благеньку прибудову крамнички. Умови тут були не дуже зручні, радше так-сяк підходящі, денне світло ледве сочилося з вікон, з усіх боків оточених кам’яним чотирикутним «колодязем», що утворювали стіни прилеглих будівель.

Здебільшого Селені доводилось використовувати електричне освітлення, а це не завжди позитивно впливало на робочий процес, адже вона мала чітко бачити найдрібніші, непомітні неозброєному оку деталі, а розрізняти кольори та відтінки, відчувати гру світла й тіні. Попри це, вона почувалася у майстерні затишно, можливо, тому, що мала можливість залишатися на самоті. Вона не любила розмовляти, коли працювала, і працювати, коли розмовляла.