Розділ ІV

Селена навіть не помітила, як захопилася цією грою. І з того часу, як спіймала себе на думці, що щовечора чекає телефонного дзвінка, зрозуміла, що пропала. Вона не знала, коли подзвонить Денні, тому дорікала собі, що інколи поводиться наче дурнувате закохане дівчисько, яке постійно перевіряє, чи не зламаний телефон. Таке з нею вже відбувалося, колись дуже давно, у далекому минулому, у далекій-далекій Галактиці, що зветься безтурботною юністю. Коли від чийогось недоброго погляду чи не до ладу сказаного слова градом ллються сльози, коли невинна сварка здається кінцем світу, кінцем усього – вірної дружби, вічного кохання, елементарного щастя.

Проте зараз усе інакше. Вона – доросла жінка, морально стійка, тверезо мисляча, загартована життєвими негараздами, з міцним імунітетом проти найстрашнішої отрути на планеті – перейматися тим, що про тебе подумають чи скажуть інші люди, як тебе оцінить спільнота. Свої молоді роки вона поклала на олтар свободи, у страшних муках виборюючи собі право бути самостійною особистістю, незалежною й водночас неупередженою.

Якби вона обрала простий, смиренний шлях та пливла за течією, можливо, доля змилувалася б над нею, подарувавши примітивні блага і залишивши у ситому спокої; натомість, вторячи Селениній вдачі та природній непокорі, та сама доля кидала її з боку в бік, вигадувала нові випробування, а інколи цинічно забирала те, що було для неї найціннішим. Проте вона вистояла. Страждаючи сама, вона навчилася співчувати іншим.

У неї було чимало знайомих, навіть забагато, як для того замкненого способу життя, який вона вела. Їх єднала ненаситна жага до мистецтва – живопису, поезії, літератури, музики. Більшість її друзів були творчими особистостями, щедро наділеними талантами та здібностями і, як це часто буває, саме через ці чесноти вони були невизнані аморальним та розбещеним суспільством. Її простора квартира з квітучою терасою слугувала надійним прихистком для них, гостинно приймаючи усіх стражденних.

Коли в житті Селени з’явився Денні, у її душі почало зароджуватися нове почуття, яке було набагато сильнішим за банальну прив’язаність та дружбу. Із маленької, ледь жевріючої іскорки розгорялося багряне гаряче полум’я. Поступово, від ночі до світанку, від розмови до розмови воно зігрівало теплом два самотніх спраглих серця. Вона усвідомлювала, що чим яскравішим ставатиме це вогнище і чим ближче до нього підійти, тим більшою буде вірогідність обпектися і навіть згоріти вщент. Але вона не боялася. Вона вірила.

Невловимо спливали дні, тижні зливалися у місяці. Їхнє спілкування ставало не просто розвагою, а первинною необхідністю. Вони ділилися один з одним своїми найболючішими переживаннями, найпотаємнішими секретами, питали поради, шукали підтримки, віддавалися спогадам дитинства та юності.

У своїх розповідях Селена часто згадувала батька, якого вважала єдиною рідною душею у цьому безмежному і багатогранному світі. Колись її родина була доволі численною, а кількості стільців за обіднім столом на черговому святі можна було позаздрити: тут збиралися представники кількох поколінь як прямої, так і бічної спорідненості – батьки, бабусі, дідусі, тітоньки, дядечки, кузени та кузини. Згодом усе змінилося. Коли старша генерація відійшла у вічність, то молодша, втративши таким чином міцний стрижень, не відчуваючи подальшої потреби у згуртуванні та об’єднанні, а може, будучи не в змозі продовжувати вікові традиції пращурів, розлетілась у різні кутки країни, або ж і за її межи.

Селена втратила матір, коли їй ледве минуло дванадцять років. Несподівано залишившись удвох, лихим жеребом вирвані зі звичного плину життя, дівчинка-підліток та її батько, Алан Деверньє, були не лише шоковані, а й повністю розгублені, оскільки найважливіша артерія, що безпосередньо постачала кисень до серця їхньої сім’ї, була спустошена і знекровлена.

На допомогу їм вчасно прийшли дві родички – своячениці батька, старші сестри його дружини – мадам Жозефіна та мадам Франсуаза. Селенина мати була доволі пізньою дитиною у своїх батьків, тож коли вона у двадцять шість років тільки-но виходила заміж за месьє Деверньє, діти її сестер уже закінчували середню школу. Тож, випустивши власних нащадків у самостійне плавання, обидві жінки мали змогу вдосталь приділити увагу юній небозі, наскільки дозволяли їм сили та здоров’я.

Змалку Селена вважала цих літніх пухкеньких добродійок, обличчя яких на перший погляд здавалися однаковими (це й не дивно, бо вони мали незначну різницю у віці), своїми бабусями і ніяк не могла збагнути, чому треба називати їх «тітоньками». Так вона і зростала, оточена їхньою турботою і безмежною любов’ю. Час минав, рани загоювалися, нестерпний біль, який колись щохвилини змушував її страждати, потроху притуплявся, лишивши по собі невиразні, розмиті спогади.

Порівняно швидко проминули роки її навчання у школі, коли ж настав час визначитися, що робити далі, Селена, сповнена бажанням присвятити своє життя художній творчості, не вагаючись, націлилась підкорити Париж і подала документи до Національної школи образотворчого мистецтва. Батько не лише всіляко підтримував тягу доньки до малювання, а й заохочував її до самостійності і незалежності, тому не чинив опору її від’їзду. Спостерігаючи, як росте його єдина весняна квітка, він розумів, що розквітає вона для когось іншого і рано чи пізно покине затісну для неї домівку, однак глибоко в душі, як і будь-який батько, сподівався, що вона буде з ним назавжди.

Наразі на них чекала розлука, яка, наче тужлива пісня, увірвалася в його серце, в його думки. Що чекає донечку на тернистому шляху? Що буде, якщо столична мистецька богема з її примхами, забаганками та дивацтвами не визнає її? Селена прийме це спокійно, він знав напевне, а потім починатиме знов і знов, аж поки не досягне свого. Ще б пак, з її то нестримною вдачею! Але що станеться з ним? Він не витримає її поразки.