Розділ ІІ

Понуривши голову, з радіотрубкою у руці Селена знов вийшла на терасу, чи не вперше глянувши на неї косим оком. Вона прилягла на м’який розкладний шезлонг, що слугував їй таким собі спартанським ліжком, бо зовсім не підходив для здорового нічного сну, натомість на ньому можна було просто відпочити, помріяти або щось обміркувати.

Оскільки тераса була відкрита всім вітрам і не мала даху, Селена, як і інші мешканці будинку, встановила на ній спеціальний тканинний навіс темно-зеленого кольору, на кшталт тих, якими користуються власники вуличних кав’ярень. Він кріпився на легких алюмінієвих підпорках і складався як парасолька, тож був доволі простим у використанні. Навіс закривав не весь балкон, а лише ту його частину, де стояв шезлонг.

Лежачи на ньому, Селена дивилася то на небо, щільно затягнене чорними грозовими хмарами, то на підлогу, по якій настирливо дріботіли краплі дощу. Вона подумки гралася з ним: чи вистачить у нього нахабства дістатися до її безпечного закутка? Проте він не збирався заважати господині цієї затишної оселі. Ритмічні, монотонні стуки потроху усипляли її, вона не пручалась і з насолодою стулила повіки. Вже за мить всі м’язи її тіла розслабилися, думки розпорошилися, розбігшись різними стежинами, а свідомість повільно поринала у небуття, спочатку падаючи у глибоке, безкрайнє провалля, аж поки міцні крила сну не підхопили її та не здійняли вгору, туди, де сяяло сліпуче сонце…

Їй примарилася п’ятирічна дівчинка, яка хутко бігла широкою алеєю. Високі старі дерева, набагато старші за неї, здавалися їй могутніми велетами з казки, які самовіддано захищали її, маленьку принцесу, від небезпеки, що чатує за кожним поворотом. Наче пташка, що перестрибує з гілки на гілку, ховаючись від безжального полуденного вогню у затінку зеленої крони, вона дріботіла своїми пружними босими ніжками по гарячій асфальтованій доріжці, спритно долаючи відстань між світлом та тінню, між добром та злом. Коли траплявся жаданий холодок, який створювало звисаюче віття дерев, малеча трохи стишувала ходу, але попереду її очікували пекучі острівці, які їй доводилося долати з іще більшим завзяттям.

Відчуваючи легку втому, дівчинка зупинилася, важко дихаючи та роззираючись на всі боки, потім підвела очі вгору – знайомі крислаті тополі жваво зашелестіли, наче віталися з давньою подругою, з кожним рухом пропускаючи крізь себе сонячні промені. Якби за її діями спостерігав якийсь випадковий перехожий, то вирішив би, що вона заблукала, однак це було не так. Їй хотілося би десь зненацька запропасти, щоб зробити гру цікавішою, зі справжніми загадками і завданнями. Однак доріжка, якою вона прямувала і яка перетинала територію бази відпочинку, де на два тижні отаборилася вся їхня велика родина, була, як на лихо, напрочуд прямою і передбачуваною.

Хвилини зволікання далися взнаки: нестерпний жар розпеченого асфальту змусив босі ніжки знов пуститися берега. За декілька метрів алея повертала ліворуч, вдалині вже виднілися одноповерхові житлові будиночки, їдальня, адміністрація та пропускний пункт з ґратчастою брамою.

Але якщо збочити праворуч, то у високій траві можна побачити протоптаний путівець. Ним легко дістатися до старої залізної хвіртки, що гойдалася на іржавих цвяхах та скрипіла так самотньо і тужливо, ніби хотіла розкрити комусь свою душу, розповісти якусь страшну таємницю і заманити необачного роззяву у свої тенета. На відміну від решти дітлахів, які переказували один одному подібні страхітливі історії, вигадані ними самими, одна дівчинка не лякалася тієї хвіртки, а навпаки, будь-якою ціною намагалася заприятелювати з нею, розпізнати в її моторошних звуках зажурливі та меланхолійні нотки кохання (це слово вона не раз чула, але його змісту поки не розуміла).

Цей шлях був їй більше до вподоби, десятки разів вона крокувала ним і щоразу, як добігала до хвіртки, її ноги потопали у ніжному біло-жовтому піску, що тягнувся безперервною смугою аж до самої річки. Вона любила річку, їй подобалось дивитися на неї, спостерігати, як між двома її берегами повільно снував допотопний пором на дизельному двигуні, або пропливали моторний човен чи катер, від яких спокійна зеленкувата вода починала розходитися грайливими хвилями. А втім, дитина мала чіткий наказ від дорослих ніде не затримуватися і прямувати одразу до їдальні.

Крізь барвистий палісадник, уквітчаний строкатими чагарниками та пахучими квітами, виглядала масивна кам’яна споруда, непоказний вигляд якої трохи згладжувала елегантна літня веранда, що притулилася поруч. Вона являла собою дерев’яну каркасну конструкцію з вертикальними опорами, дощатою підлогою та скляним дахом. Саме тут наразі зібралися на обід всі родичі дівчинки. Вони сиділи за великим прямокутним столом, розмістившись на довгих лавах, та з нетерпінням чекали на появу наймолодшого і найбільш неслухняного представника їхнього роду. Як завжди, більше за інших хвилюється мати, хоча не виказує цього, й саме тому вона сваритиме доньку найдовше, а потім все одно купить їй її улюблені солодощі – козинаки з горіхів та меду.

А потім усі забудуть про її витівки. Усі, але не вона! Вона вже вирішила, що колись таки не буде такою поступливою й замість обіду (ні, краще замість вечері, бо обід вона ще так-сяк витримає, особливо, якщо запивати його вишневим компотом) рвоне до річки сама, без дозволу, без прискіпливих поглядів, без свідків. Та й які свідки можуть бути у такій делікатній справі? Адже там, за плакучою хвірткою, на пустельному березі у променях призахідного сонця чекатиме її прекрасний принц. Він не муситиме ні від кого її захищати, ні від чого рятувати. Вона просто підійде до нього, зазирне в його ясні очі, а він ніжно візьме її за руку та поведе по життю…