Розділ ІІІ

Коли наступного вечора після роботи Селена прийшла додому, то почувалася втомленою та геть розбитою. Цілий день їй не вдавалося як слід зосередитися, скласти до купи свої справи, які чомусь тієї самої купи триматися не бажали. Спочатку вона не могла підібрати необхідні кольори для реставрування картини, потім випадково наступила на тюбики з фарбами, внаслідок чого по дерев’яній підлозі поповзли підступні синьо-зелено-жовто-червоні зміюки, боротися з якими довелося не одну годину, а насамкінець зіпсувала пензлики, забувши витягнути їх із розчинника.

Крім того, під час обідньої перерви хтось із колег умикнув її улюблений ослінчик, щоб за допомогою нього замінити лампочку в коридорі. На його пошуки також був витрачений дорогоцінний час. Отже, все йшло шкереберть, летіло під три чорти. У результаті – незакінчені справи, порушення особистого графіку виконання робіт, який вона щотижня складала сама для себе і сама ж слідкувала за його дотриманням. Селена давно привчила себе до суворої самодисципліни та самоконтролю. Вона слушно вважала, що цього потребує людина будь-якої спеціальності, а насамперед творча натура, яка без жодної сором’язливості може бити байдики, прикриваючись очікуванням міфічного натхнення. Тож не дивно, що сьогоднішній непродуктивний день неабияк дратував її.

Неохоче повечерявши, трохи прибравши у квартирі, зрештою вона вирішила зайнятися малюванням. Минула одинадцята година. Попри пізню пору, а вірніше, завдяки пізній порі, адже їй було до вподоби «творити» саме вночі, Селена встановила на терасі мольберт і акуратно розклала фарби, що нудилися без діла. Не встигла вона дійти до кухні, щоб налити собі чаю, як небосхил здригнувся від першого удару грому. З переляку вона випустила з рук чайний пакетик, що стрімголов полетів на підлогу, й подякувала долі за те, що на його місці не опинилася її улюблена філіжанка.

За лічені хвилини усе місто затягнуло свинцевими хмарами, почав накрапати слабкий дощик. Щосекунди він набирав сили, аж поки не постав між Селеною та навколишнім світом непорушною стіною. Заклавши руки в боки, вона розгублено стовбичила посеред тераси, кидаючи тужливий погляд на приготоване мистецьке начиння.

Потім, обпершись ліктями на ковану залізом візерунчасту балюстраду, вона втопила очі у непроглядний туман. Десь там, попереду, загадково петляє річка, що носить горде ім’я Сена. Протягом дня вона перебирала на себе функцію головної туристичної магістралі, по якій неквапливо, дихаючи один одному в потилицю рухалися катери та водні трамвайчики, вщент переповнені галасливою юрбою. Вдень річка гарна і вродлива, але вночі – чарівна. Після заходу сонця вона, наче загадкова жінка, нарешті скидала із себе повсякденний тягар, чепурилася, одягала ошатне вбрання і поставала у всій своїй природній красі. Ані безладного звучання тисячі голосів, ані безглуздої метушні, ані зайвої квапливості, ані ревіння двигунів автомобілів. Лише тиша, спокій, розмірене, ледь чутне плюскотіння темних хвиль, що розходяться від плавучого ресторанчика зі скляною стелею, скрізь яку видно зорі, і де грає жива музика. Але її не чути з берега.

Горді ліхтарі, наче кремезні вартові охороняють священний спокій річки, покірно віддаючи на її поталу своє магічне сяйво. З величчю справжньої королеви вона приймає це сяйво, але не забирає його як обов’язкову, регулярну данину із підкорених силою підданих. Сена вміє бути вдячною, тож за кожну іскорку, кожен промінчик електричного світла, що торкається її дзеркальної поверхні, вона платить сторицею, десятки вогнів перетворюючи в сотні, а сотні – в тисячі, щоб вони розітнули темряву сплячого міста.

За головну дійову особу в цій захопливій виставі править народна улюблениця – Ейфелева Вежа. Вона нишпорить своїм пильним оком по всіх усюдах, слідкує за кожним, хто насмілиться бодай раз пройти повз неї. І нікому не сховатися від її прискіпливого погляду ні за кам’яними стародавніми палацами, ні за сучасними спорудами, ні у вузьких провулках, ні посеред широких бульварів, ні в низині, ні на пагорбі, ні на лівому березі Сени, ні на правому. З висоти пташиного польоту Залізна леді бачить усе і воліє, щоб бачили її, тому раз у раз здригається сотнями мерехтливих вогнів і запалює небокрай.

Але наразі ця картина поставала лише в Селениній уяві, адже невблаганна злива перетворила місто в невидимку. У роздумах і повній бездіяльності проминуло ще півгодини. Раптом десь задзвонив телефон. Вона вийшла з тераси, напотемки пройшла вітальнею, намацала на столику слухавку та притиснула її до вуха.

– Алло! – мляво промовила вона.

– Доброго вечора! – почувся спокійний та привітний голос Денні.

Попри жваву розмову, яка точилася між ними вчора, Селена не надто сподівалася на її продовження. За день вона настільки виснажилася, що мріяла лише про те, щоб сісти за мольберт та трохи помалювати, адже саме так і лише так, треба віддати їй належне, вона могла змусити себе розслабитися та заспокоїтись. Його дзвінок став для неї несподіванкою.

– Радше доброї ночі! – ненав’язливо виправила вона.

– Ваша правда, – погодився він. – Сподіваюсь, я не завадив?

– Аж ніяк!

– Ви знов не спите і працюєте вночі?

– Сьогодні ніяк не виходить.

– Чому?

– Я люблю малювати на своїй терасі при світлі Місяця, а його наразі не видно.

– Шкода. Я вам щиро співчуваю, але водночас невимовно радію.

– Чому ви так кажете?