Частина І З тобою...

Розділ І

У задушливій кімнаті, оповитій всепоглинаючою темрявою весняної ночі, гучно задзвонив телефон, несподівано порушивши такий бажаний і такий благодатний спокій. Сигнал дзвінка відтворював мелодію американської різдвяної пісеньки «Jingle Bells», і лише зараз Селена усвідомила, що досі не змінила її на іншу, при чому не зробила цього не через свою недбалість чи лінощі, а тому, що не любила сірої буденності – без свята, без яскравого дійства, без сподівань на бодай якесь чудо.

Обидві фігурні стрілки на мініатюрному кулоні-годиннику, що висів у неї на шиї, вкотре за добу зустрілися, цього разу на цифрі 12. Здавалося, вони настільки прикипіли одна до одної, що ніколи вже не розлучаться, а тоді час зупиниться, і станеться щось неймовірне. Аж ні, вже за хвилину, що проминула дуже швидко і майже невідчутно, більша стрілка злегка сіпнулася, ще за якусь мить відсторонилася від своєї меншої подруги, не такої жвавої, як вона, і повільно розпочала свій довічний шлях по колу.

Хоча Селена ще не спала (була п’ятниця, кінець робочого тижня, а точніше, вже настала субота) і навіть не збиралася лягати, цей пізній дзвінок вельми здивував її.

Хто це насмілився турбувати її вночі?

Вона взяла слухавку.

– Алло!

Замість відповіді – тиша.

Лише чутно, як періщить дощ. Крупні рясні краплі з гуркотом вдарялися об керамічну підлогу тераси, мерщій підскакували і зникали десь у суцільній пітьмі. Природа наче виправляла власні помилки, віддаючи борг за бездіяльність останніх тижнів. Вони були незносними. Три тижні неймовірної, майже тропічної спеки. І це у травні, у місцевості, що лежить у помірних кліматичних широтах.

Як творча особистість Селена обожнювала дощ, він надихав її, навіював спокій, розслабляв і навіть заколисував. Визирнувши на вулицю, вона усміхнулася, побачивши, що у своїх уподобаннях була не самотньою: у багатьох сусідніх будинках засвітилися вікна, з них повисовувалися напівсонні, знеможені від задухи обличчя, десятки рук простягнулися вгору, щоб спіймати бодай одну-єдину краплину; зарипіли дерев’яні двері, і на балконах замаячили сірі постаті.

Злива, що розпочалася усього кілька хвилин тому, уже встигла перетворити широкий проспект, освічений клаптик якого ледь виднівся за рогом, на велетенську калюжу. Поодинокі автомобілі, що зазвичай вночі дозволяли собі мчати на шаленій швидкості, вимушені були пригальмовувати, аби не потрапити в халепу. Але й попри ці запобіжні заходи, з-під розпечених колес в усі боки розліталися феєричні бризки, що іскрились у білих променях фар та жовтому світлі вуличних ліхтарів.

– Алло! – повторила Селена. – Слухаю!

Знов мовчанка.

– Недоречні жарти, – промовила вона, звертаючись радше сама до себе, ніж до того, хто дзвонив. Елегантна та стильна бездротова слухавка радіотелефону (принаймні такою вона була років десять тому) мала високі шанси негайно повернутися на базу для підзарядки.

– Стривайте-но…

Її рука, яка майже досягла цілі, зупинилася на півдорозі.

Що це? Невже їй почулося?

Вона знов притиснула слухавку до вуха. Нічого. Хоча ні – цього разу Селена розрізнила ледь чутне дихання, але заговорити першою не наважилась. Та й не захотіла. Зрештою, вона господарка цієї ситуації і навіть у певному сенсі потерпіла особа – якби вона не мала згубну звичку мріяти місячними ночами, смакуючи запашним англійським чаєм, цей дзвінок напевне безцеремонно розбудив би її.

Вона спіймала себе на думці, що навмисне тягне час, адже можна було просто скинути виклик, натиснувши на відповідну кнопку на самій слухавці, і зовсім не обов’язково намагатися повернути її на базу. Вочевидь, той, хто мовчазно чатував на іншому боці невидимого дроту, здогадався або щось таке відчув, ніби на власні очі бачив її маніпуляції, й тоді насмілився озватися.

– Чекайте! Не кладіть слухавку, благаю…

Заінтригована Селена трохи повагалась, а тоді вирішила відповісти.

– Так...

– Доброго… Доброї ночі! Пробачте, що потурбував вас, – долинув з глибини приємний чоловічий голос.

– Так... – повторила вона.

– Мені було так самотньо. А тут іще пішов дощ… – з відчутною тугою сказав він.

– А я люблю дощ.

– Я теж…

– То чого ж ви скаржитесь на нього?

Незнайомець не квапився з відповіддю. Ситуація, в якій вони обидва опинилися, була для нього такою ж несподіваною, як і для Селени. Він розгубився, оскільки у цю пізню пору телефонував не їй, про що вона, ймовірно, вже здогадалася. Але як йому бути? З першої секунди, як він почув її, то інтуїтивно збагнув, що завдяки неймовірній випадковості йому пощастило отак зненацька натрапити на споріднену душу. У нього виникло непереборне бажання поділитися з нею своїм болем, відчаєм і переживаннями. Водночас він боявся втратити її, й тому зволікав, прокручуючи у голові дюжину банальних фраз, ретельно добираючи слова, аби зопалу не бовкнути чогось зайвого.

– Розумієте… – несміливо почав чоловік. – Ми посварилися, цього разу серйозно. Потім я вибачився, хоча й досі не розумію, чим саме завинив, і… Даруйте, я навіть не знаю, чому все це вам розповідаю…