33

Тієї ночі місто не спало — воно горіло свічками.

У кожному вікні, на кожному порозі, попід муром — усюди люди запалили вогні. За тими, хто ліг того дня. За тими, хто вистояв. За те, що доживуть до ранку. Столиця, яка дев'ять днів давилася страхом, тепер видихала — тихо, зі сльозами, зі свічками, — і це було страшенно красиво й страшенно крихко, бо я знала: ще не кінець.

Орду відкинули. Але орда — це був меч. А рука, що тримала цей меч у самому місті, ще жила.

Мене перев'язали — плече зашили, туго стягнули, і кожен рух віддавав тупим болем, але я не лягла. Не могла лягти. Мінлей стояв наді мною, чорний від утоми, з обличчям людини, яка три доби не спала й щойно ледь не втратила все, — і вимагав, щоб я відпочила бодай до світанку.

— Ти ледь на ногах, — казав він. — Плече розсічене. Ти півдня тримала пролом. Юньсі, навіть залізо гнеться. Ляж. Хоч до світанку. Орду відбито, місто вистояло, усе скінчилось.

— Не скінчилось, — сказала я.

— Юньсі…

— Мінлею. — Я взяла його за руку — здоровою, бо ліва майже не слухалась. — Послухай мене. Орду відбили сьогодні. Але вона не зникла — вона стоїть за обрієм, зализує рани й чекає. Чого чекає? Нового штурму? Ні. Вона програла штурм. Вона чекає, що місто впаде саме. Зсередини. Бо саме так задумав князь від початку: не взяти столицю силою, а відчинити їй браму руками зрадників. І сьогоднішня поразка під муром для цих рук — не кінець. Це сигнал. Тепер або ніколи. — Я стисла його пальці. — Канцлер Тан під замком. Але його люди на волі. Десять рук, Мінлею. І цієї ночі, поки все місто плаче й святкує над свічками, вони зроблять свій останній хід. Найвідчайдушніший. Бо іншого в них уже не буде.

Мінлей дивився на мене довго. Він навчився не сперечатися, коли я мала рацію, — а я, судячи з його обличчя, мала.

— Що ти хочеш робити? — спитав він тихо.

— Не спати, — сказала я. — І думати, як думає той, у кого лишилась одна ніч і десять людей, щоб віддати ціле місто ворогові. — Я підвелася, притлумивши стогін від болю в плечі. — Постав себе на його місце, Мінлею. Ти зрадник. Орду відбили. Твій пан мертвий, твій канцлер під замком. У тебе лишилась одна ніч, доки тебе не викрили, і жменя своїх людей. Що ти зробиш?

Мінлей насупився, думаючи по-військовому.

— Відчиню браму, — сказав він повільно. — Але орда відкотилась, вона не під самими мурами… — Він осікся. — Ні. Я не відчиню браму орді, її ще нема під нею. Я зроблю інше. Швидше. Певніше.

— Що?

— Я вб'ю імператора, — сказав Мінлей, і по спині в мене пройшов холод, бо він вимовив уголос те, до чого я вже дійшла сама. — Старий Син Неба хворий. Спадкоємець юний і слабкий. Якщо цієї ночі помруть обидва — держава лишиться без голови. І тоді той, у кого при дворі найбільше влади й людей, — канцлер Тан, — вийде з-під замку не зрадником, а рятівником, єдиним, хто може «навести лад». Він візьме трон під приводом порятунку. А тоді вже відчинить браму кому завгодно — бо буде Сином Неба.

Ми подивились одне на одного.

— Ось воно, — сказала я тихо. — Не браму вони штурмуватимуть цієї ночі. Палац. Вони йдуть по імператора.

***

Мудрі кажуть: «Змія, якій відрубали хвіст, кидається на горло».

Я вже раз відрубала цій змії хвіст — узяла наглядача над колодязем, зірвала отруєння води. Тепер вона кидалася на горло — на самого Сина Неба.

Часу було мало. Ніч уже стояла глибока, свічки догоряли, а десь у темних переходах палацу вже, певно, рухались люди канцлера.

Я не могла підняти на ноги все військо — половина полягла під муром, друга валилася з ніг від утоми, і поки я доведу комусь, що канцлер, під замком, готує вбивство імператора, мине ніч, і буде пізно. Доказів у мене, як завжди, не було — самі розрахунки. А з розрахунками до сонного, переляканого двору вночі не підеш.

Тож я зробила те, що вміла: пішла тихо, малими силами, туди, де вирішиться все.

Зі мною пішов Мінлей — з десятком своїх, тих небагатьох, хто ще тримався на ногах після прориву. Пішов старий Чжао Кун, який на моє «вам треба відпочити, батьку, ви поранені» відповів так, що я вирішила більше не повторювати. Пішли люди цензора Веня. І Горобець зі своєю зграєю — бо в темних палацових переходах невидимі очі вартніші за мечі.

Мій батько лишився при вежі — з пораненою рукою він не міг битися, зате міг тримати оборону муру, якщо орда раптом вернеться. Ми розділились: він стеріг тіло міста, я пішла стерегти його голову.

Палац уночі — це інший світ. Удень він повен людей, варти, метушні. А вночі, та ще й у ніч після штурму, коли половина варти полягла на мурах, а половина святкує порятунок, — він порожній, лункий, повний тіней. Наші кроки відлунювали в довгих переходах. Ліхтарі горіли через один. Пахло воском, старим деревом і тим особливим холодним пилом, яким пахнуть місця, де живе занадто багато влади й занадто мало життя.

Горобцеві щури розтеклись поперед нас — нечутно, як тіні. І перший з них вернувся швидко, задиханий.

— Пані, — прошепотів він. — Варта коло покоїв імператора… не та. Чужа. Я їх знаю в лице, палацових, а цих не знаю. І стоять не так, як стоять на сторожі. Стоять так, ніби чекають наказу.

Ось воно.

— Скільки? — спитала я.

— Восьмеро при покоях імператора. І ще йдуть — до крила спадкоємця. Окремо.

Вони розділились. Одні — по стару голову, другі — по молоду. Щоб напевно. Щоб за одну ніч обезголовити державу.

— Мінлею, — сказала я тихо. — Бери половину людей — і до спадкоємця. Він юний, при ньому, певно, менша сторожа, його вб'ють першим і легше. Устигни. Я з рештою — до імператора.

— Ти поранена, — сказав Мінлей. — Ти не підеш першою в бій із восьми…

— Я не піду в бій, — обрубала я. — Я піду через двері. А ти йди рятувати хлопця. Кожна мить, яку ми сперечаємось, — це його життя. Іди!

Він стис мою здорову руку — коротко, боляче, — глянув мені в очі так, ніби хотів сказати щось велике, але не було часу.