30

Лі Юньсі

Наглядач колодязя пішов по воду тієї ж ночі.

Горобцеві очі принесли звістку опівночі: чоловік вийшов з дому не в той бік, куди ходять по своїх справах, а до головного колодязя східної половини — того, з якого вранці набере воду півміста. Сам. У темряві. З клунком під полою.

Я вже чекала. Дві ночі я не роздягалася на ніч — спала, як солдат, готова схопитися з першого поруху. Тепер я запнула темний плащ, узяла з собою чотирьох людей цензора Веня — тих небагатьох, кому ще довіряла,  і пішла до колодязя кружним шляхом, щоб не сполохати.

Мудрі кажуть: «Злодія беруть не за язик, а за руку». Мені не потрібні були його слова. Мені потрібна була його рука — над водою, з отрутою.

Колодязь стояв посеред майдану, під старим платаном, обкладений каменем, з дерев'яним журавлем. Уночі майдан був порожній. Тільки місяць та наглядач, що схилився над цямриною, розв'язуючи клунок.

Ми підійшли з тіні, безшумно.

Він саме витяг пляшечку — темну, глиняну, запечатану воском. Зубами вирвав корок. Нахилився над чорною водою.

— Я б не радила, — сказала я.

Він завмер. Обернувся — і побачив нас: жінку в темному плащі й чотирьох мовчазних чоловіків за її спиною. Пляшечка застигла в його руці над самою водою.

— Пані… пані Чжао, — прохрипів він. — Я… я перевіряю воду. Наглядач мусить… уночі часом перевіряю, чи чиста…

— Перевіряєте, — повторила я, ступаючи ближче. — Глиняною пляшечкою, запечатаною воском. З отрутою, яку варять за північним хребтом, з гіркуватим мигдальним духом. Я знаю цей дух, наглядачу. Я нюхала його на стрілі, якою колись хотіли вбити мене. — Я простягнула руку. — Дайте сюди. Обережно. Не впустіть у воду — бо тоді я не встигну вас урятувати навіть для суду, і мої люди зроблять із вами те, чого я їм не забороню.

Він затрусився. Пляшечка тремтіла в його руці над чорним дзеркалом води.

— Ви не розумієте, — прошепотів він. — Мені наказано. Якщо я не зроблю — вб'ють мою родину. Мою доньку. Вони сказали… канцлер сказав…

— Канцлер Тан, — тихо промовила я. Не питання.

Наглядач затнувся. Зрозумів, що виказав.

— Дайте пляшечку, — повторила я лагідно. — І назвіть його вголос при цих свідках. І я обіцяю вам: вашу доньку сховають так, що жоден канцлер її не дістане. Даю слово пані Чжао. А моє слово, наглядачу, у цьому місті ще нічого не зрадило.

Він дивився на мене — на жінку, яка пропонувала йому не смерть, а вихід. І я побачила, як ламається його страх.

Він віддав пляшечку. Обережно, двома руками, як віддають немовля. Один із людей цензора одразу запечатав її назад воском і сховав.

А тоді наглядач упав на коліна на холодний камінь майдану й розповів усе. Як його завербували три роки тому. Як платив канцлер Тан — не сам, через посередників, але він знав чий голос за наказами. Як йому веліли чекати сигналу. Як позавчора сигнал прийшов: отруїти воду в ніч, коли орда стане під мурами, щоб місто впало зсередини.

Четверо свідків. Отрута. Живий голос.

Нитка, за яку я витягну канцлера.

***

Я не спала до світанку — писала.

Свідчення наглядача, засвідчене чотирма людьми цензора. Опис отрути. Звіт про те, що він розповів, — до найдрібнішої дрібниці, з датами, з іменами посередників. Я вплела в це свої старі виписки: дрібні виплати, тінь князевої печатки, просування Танових людей. Кожне число, кожен свідок, кожна нитка — в один сувій. Обвинувачення, якого не заперечити.

На світанку я запечатала сувій і пішла до цензора Веня.

Старий цензор — той самий, боязкий, що колись тридцять років ловив дрібних крадіїв, а тоді зважився взяти дім Хань, — вислухав мене, і руки в нього трусилися.

— Канцлер Тан, — сказав він. — Ти хочеш, щоб я звинуватив канцлера. Другу людину в державі. Під час облоги.

— Я хочу, щоб ви винесли це на раду. При імператорі. При всіх. — Я поклала сувій перед ним. — Тут докази, цензоре. Живий свідок, отрута, числа. Того самого штибу, що й проти князя. Ви вже раз мені повірили — і зламали дім Хань. Повірте вдруге.

— Тоді був купець. — Цензор витер спітніле чоло. — А тут канцлер, який тримає в руках половину двору й кричить про мир, коли всі бояться. Його слухають, пані Чжао. Люди хочуть вірити, що можна відкупитися від орди, а не вмирати на мурах. Він дає їм надію. А ти хочеш назвати цю надію зрадою. — Він похитав головою. — Нас обох роздеруть.

— Нас обох роздеруть, якщо він відчинить браму, — сказала я. — Цензоре. Я не прошу вас бути сміливим. Я знаю, що ви боїтеся, — я теж боюся. Я прошу вас бути тим, ким ви вже одного разу були: чесним у мить, коли чесним бути найстрашніше. — Я подивилася йому в очі. — Ви знаєте, що я маю рацію. Так само, як знали тоді, з домом Хань. Гляньте на докази. Якщо я брешу — киньте мене на суд першою. А якщо ні…

Він довго дивився на сувій. А тоді, тремтячою рукою, узяв його.

— Хай небо нам поможе, — сказав він тихо. — Завтра рада. Я винесу.

***

Але канцлер Тан ударив раніше.

Він був старий двірський вовк. Він відчув, звідки дме вітер, — і не став чекати, поки я приведу свідка на раду. Уночі, перш ніж цензор устиг щось винести, наглядача колодязя знайшли мертвим у камері, куди його сховали «для безпеки». Отруєний. Тією самою отрутою. Мертві свідки не свідчать.

А зранку канцлер сам вийшов на раду — і вдарив по мені.

Я не забуду тієї ради. Зала, повна переляканих сановників. Хворий імператор на троні, і поряд — юний блідий спадкоємець. І канцлер Тан, гладкий, велемовний, у розкішному вбранні, що виступає вперед і показує на мене пальцем.

— Ваша величносте! — гримів він. — Поки орда стоїть під нашими мурами, поки наші сини вмирають на півночі, ця жінка — так, ця жінка, якій узагалі не місце в цій залі, — сіє в столиці розбрат! Складає списки! Наймає вуличний набрід стежити за поважними людьми! Хапає чесних чиновників серед ночі! Наглядач головного колодязя — вірний слуга держави — заарештований нею без суду, і тепер його знайдено мертвим у в'язниці! — Він розвів руками, звертаючись до всієї зали. — Хто дав їй таку владу? Хто дозволив жінці кидати за ґрати й доводити до смерті людей, поки місто в облозі? Вона сіє паніку, ваша величносте! Вона шукає зрадників там, де їх немає, і цим руйнує останню єдність, яка нам лишилася! Я питаю: чи не вона сама — рука ворога, посіяна, щоб розколоти нас ізсередини перед штурмом?