29

Лі Юньсі

Мінлей поїхав на північ рубати меч. Я лишилася в столиці рубати руки.

Мудрі кажуть: «Змію вбивають у голову, та якщо голова відрубана, а тіло ще звивається — стережись хвоста». Голову я відрубала — князь згорів. Але тіло звивалося. Дев'ять років він саджав своїх людей на посади при дворі, у гарнізоні, в управі міста, і ці люди досі сиділи на своїх місцях, тихі, чемні, непомітні. Чекали. Коли орда підійде до мурів, вони заворушаться зсередини.

Я мала знайти їх раніше.

І в мене була перевага, якої не мав ніхто: я бачила його книги. Не тільки ті, що виносила з вогню, — а всі, які встигла переписати за два роки. А в книгах, як я казала завжди, записано все. Треба лише вміти читати впоперек.

Першими три ночі я не спала — розкладала перед собою на підлозі всі виписки, усі копії, усі стовпці, які збирала роками, і шукала не числа. Шукала людей. Кому князь платив поза чергою. Кого просував угору швидше, ніж давали заслуги. Чиї імена дивно часто траплялися поряд із його печаткою — не в головних справах, а скраю, дрібно, між рядків, де ховають найважливіше.

Так я склала список.

Одинадцять імен. Одинадцять «рук» — тих, хто дев'ять років годувався з долоні князя й тепер мусив відробити з'їдене. Сановник із управи міста, що відав міськими воротами. Двоє офіцерів гарнізону. Наглядач головного колодязя, з якого пило півміста. Скарбник, лікар при палаці, начальник варти східної брами…

Я дивилася на цей список при свічці й розуміла: якщо навіть половина з них — справді руки князя, то столиця вже мертва. Досить одного, хто вночі відчинить браму. Досить одного, хто кине отруту в колодязь. Одинадцять зрадників усередині — це страшніше за всю орду ззовні.

І я була сама. Мінлей на півночі. Батько й свекор збирали війська. А я — одна жінка зі списком імен, яких не можна навіть звинуватити вголос, бо доказу знову немає, самі числа.

Мудрі кажуть: «Один у полі не воїн». Мудрі помиляються. Один у полі — не воїн. Але один рахівник, який знає, де ворог сховав ножа, вартий тисячі воїнів, що не знають цього.

***

Я почала не з арештів. Арешт одного сполохав би решту.

Я почала з очей.

Горобець давно виріс — тепер це був не худий хлопчак з базару, а двадцятирічний чоловік із власною зграєю таких самих, як він колись: невидимих, спритних, тих, кого не помічає жоден сановник. За ці роки я платила їм чесно, і вони знали: пані Чжао не кривдить своїх. Тепер я скликала їх усіх.

— Одинадцять домів, — сказала я Горобцеві, кладучи перед ним список — не з іменами, а з прикметами, бо імена дітям ні до чого. — За кожним стеж. Хто приходить, хто виходить, куди носять листи, з ким шепочуться в темних кутках. Мені не треба, щоб ви їх ловили. Мені треба, щоб ви бачили. Кожен їхній подих.

Горобець узяв список. Глянув на нього, тоді на мене.

— Пані, — сказав він. — Місто говорить, орда йде. Що всі великі доми вже пакують вози на південь. — Він примружився. — А ви не пакуєте. Ви розставляєте моїх на зрадників. Чого ви не тікаєте, як усі розумні?

— Бо я не розумна, Горобцю, — сказала я. — Я вперта. А ще — я вже раз тікала, і мене наздогнали. Більше не тікаю.

Він довго дивився на мене. А тоді щербато всміхнувся — тією самою усмішкою, що й десять років тому, коли я найняла його ловити мишей.

— Мої з вами, пані, — сказав він. — До кінця. Куди ви — туди й ми. Бо як не стане пані Чжао, хто ж платитиме голоті чесно?

І пішов розставляти очі по столиці.

***

Орда підійшла до північних застав за тиждень.

Звістки надходили щодня, і щодня вони були гірші. Перша застава впала. Друга. Мінлей із кіннотою бив орду на переправах, стримував, вигравав дні ціною крові, — але орда була як повінь: заткнеш в одному місці, проб'є в іншому. Його листи приходили короткі, писані нашвидку, іноді кров'ю замість чорнила, бо чорнило замерзало чи кінчалося.

«Тримаємось. Твій батько цілий. Мій теж, старий чорт, рубається, як молодий. Орда більша, ніж ми думали. Бережи себе. Я думаю про тебе щоночі — про ту ніч перед від'їздом. Це гріє краще за багаття. Не смій умирати. Я скоро».

Я перечитувала ці рядки й ховала їх у скриню — до тих, давніх, з першої розлуки. І щоразу, згортаючи листа, я на мить дозволяла собі бути просто жінкою, що тужить за чоловіком. Одну мить. А тоді знову ставала тією, ким мусила бути тут: мисливцем на зрадників.

Бо поки він тримав меч на півночі, руки в столиці почали ворушитися.

Горобцеві очі принесли перший улов на десятий день.

— Наглядач колодязя, — доповів хлопчина, що стежив за ним. — Той, головного, з якого п'є східна половина міста. Тричі за ніч ходив до однієї корчми на околиці. А в тій корчмі, пані, зупинився чоловік. Чужий. З півночі. Балакає по-нашому, але з горловим призвуком — як ті, з-за хребта.

Я похолола.

Наглядач колодязя. Чоловік із-за хребта. Отрута, яку варять на межі, з трав, що ростуть за північним хребтом, — та сама, якою колись була змочена стріла на огляді.

Вони збиралися отруїти воду. Головний колодязь східної половини. Половина міста питиме — і половина міста впаде, скорчившись, перш ніж орда взагалі підійде до мурів. А в паніці, серед мерців і хаосу, хтось тихо відчинить браму.

Ось як вони хотіли взяти столицю. Не штурмом. Отрутою й зрадою, як завжди діяв князь. Мертвий, а все одно він.

— Не чіпайте його поки, — сказала я Горобцеві. — Стежте. Мені треба взяти його не тоді, коли він п'є в корчмі, а тоді, коли він потягнеться до колодязя з отрутою в руках. З доказом. Щоб ніхто не сказав, що пані Чжао обмовила чесного чиновника. — Я стисла список. — Один зрадник, узятий із отрутою над колодязем, — це доказ на всіх одинадцятьох. Це нитка, за яку я витягну всю мережу.

***

Але я не могла чекати склавши руки.

Двір панікував. Половина сановників уже вивезла родини на південь. Імператор — старий, хворий — замкнувся в палаці, а спадкоємець, юний і слабкий, тремтів і слухав тих, хто кричав голосніше. А голосніше за всіх кричав канцлер Тан — гладкий, велемовний, який закликав «не проливати марно кров, а домовитися з ордою, відкупитися, впустити послів для перемовин».