25

Лі Юньсі

Мати одужувала повільно, і поки вона одужувала, я перестала чекати.

Досі я збирала. Тихо, як кріт, стовпець до стовпця. Тепер настав час, коли зібраного вистачало, щоб не збирати, а бити. Я більше не хотіла грати з князем у ввічливий чай. Він отруїв мою матір. Ввічливість скінчилася.

Мудрі кажуть: «Хто дав ворогові час — дав йому меч». Дев'ять років князь безкарно плів свою павутину, поки ніхто при дворі й не думав рахувати. Два з них я вже йшла його слідом — тихо, по нитці. Годі йти слідом. Час рвати нитку.

Зачіпка була — дім Бай. Той самий, із занадто рівними книгами, що прийшов на місце дому Хань постачати північні застави. Я знала, що він фальшивий. Знала, що це нова рука князя. Але «знати» й «довести» — це, як казав мій батько, дві різні застави, і між ними лежить прірва.

Тож я почала з простого. З того, що вміла найкраще.

Я пішла в палату й затребувала всі рахунки дому Бай за півтора року — під приводом звичайної щорічної звірки. Пан Цянь, старий писар, глянув на мене поверх кришталевих окулярів.

— Дім Бай, — сказав він. — Знову ти за своє.

— Знову.

— Юньсі. — Він стишив голос, хоч у сховищі, крім нас, нікого не було. — Дім Хань ти зламала — і того купця стратили, а тебе мало не отруїли на весіллі. Тепер дім Бай. Ти хоч розумієш, чия це рука?

— Розумію краще за вас, пане Цянь.

— То й кинь. — Він зняв окуляри, потер перенісся. — Я старий. Мені лишилося небагато, і я волів би дожити його без того, щоб мене знайшли в каналі. І тобі раджу.

Я поклала долоню на стос його паперів.

— Пане Цянь. Місяць тому отруїли мою матір. Тиху жінку, яка за все життя нікого не скривдила. Ви пропонуєте мені це кинути?

Він довго дивився на мене. А тоді, буркочучи щось про впертих молодих дурепів, які всі однакові, витяг з шафи ключ і відімкнув далеку скриню.

— Бери, — сказав він. — Тільки читай тут. Не виноси. І якщо тебе спитають — ти брала торішні реєстри овочевих ринків, а не Бая. Я старий, у мене пам'ять погана. Забуду, що дав.

Я взяла папери. І, вже виходячи, почула йому вслід — тихо, буркотливо:

— Твоя мати одужує?

— Одужує.

— Добре, — сказав пан Цянь, не дивлячись на мене. — Погана то справа — труїти старих. Дуже погана. — Він знову начепив окуляри. — Знайди його, дівчинко. Я нічого не казав. Але — знайди.

***

Рахунки дому Бай я звіряла три ночі.

І на третю ніч знайшла те, чого шукала. Не в самих числах — числа були бездоганні, я ж казала, занадто бездоганні. Я знайшла це між числами.

Дім Бай постачав північні застави зерном, хутром, кіньми. Усе сходилося. Але я звірила його закупівлі — де він сам бере товар, перш ніж перепродати армії. І там, у переліку постачальників дому Бай, двічі майнула та сама прикордонна факторія, яка після падіння дому Хань нібито перейшла до скарбниці й закрилася.

Сірий Брід.

Факторія, яку я сама допомогла закрити два роки тому, — жила. Тихо. Під новою назвою, під новим управителем, у паперах дому Бай. Ті самі стіни на тій самій межі, крізь які так само текло золото за хребет.

Князь не проклав нову стежку. Він відновив стару — думаючи, що ніхто вже не пам'ятає, куди вона веде.

Але я пам'ятала. Я там була. Я бачила ту факторію на власні очі, вбивала на її подвір'ї, вивозила звідти живого свідка.

Я сиділа над паперами до світанку, і руки в мене були холодні від того знання, яке щойно лягло на стіл. Сірий Брід ожив. А отже, десь там, на межі, знову сидить чоловік, який веде облудні книги. Новий Ду. Новий свідок — якщо взяти його живим, перш ніж князь зметикує, що я знову дивлюся в той бік.

Уранці я розповіла все Мінлеєві.

Він слухав, і на вилицях у нього ходили жовна.

— Знову Сірий Брід, — сказав він. — Знову ти хочеш туди.

— Не я. Ми. — Я глянула на нього. — Один раз ми вже брали звідти свідка. Візьмемо й другого.

— Тоді нам було по вісімнадцять, і князь не знав, що ми копаємо. — Мінлей підвівся, пройшовся кімнатою. — Тепер він знає. Тепер він чекає. Ти хоч уявляєш, скільки людей він тримає на тій факторії, якщо вона така для нього важлива?

— Уявляю.

— І все одно поїдеш.

— І все одно поїду. — Я встала навпроти нього. — Мінлею. Це його стежка до водопою. Другого такого сліду він мені не подарує. Візьмемо свідка з Сірого Броду — матимемо живий голос, який скаже двору: князь Юань дев'ять років годував орду. А з живим голосом і моїми паперами я вже піду до імператора.

Він мовчав. Дивився на мене довго, тим своїм поглядом, у якому боролися страх за мене й повага до мене.

— Я ненавиджу твою рацію, — сказав нарешті. — Ти це знаєш?

— Знаю. Ти казав.

— Кажу ще раз. — Він підійшов, узяв моє обличчя в долоні. — Але цього разу ми їдемо не вдвох, Юньсі. Цього разу я беру людей. Своїх. Тих, з ким ходив на південь. І цього разу ти слухаєшся мене в бою — бо на факторії рахунки не допоможуть, там рубатимуть. Домовились?

— Домовились, — сказала я. І майже не збрехала.

***

Ми не встигли.

Це я зрозуміла ще до того, як ми вирушили.

За два дні до від'їзду до мене в палату прийшов пан Цянь. Не в сховище — просто в залу, серед писарів, голосно, буденно, з якимось нудним папером про овочеві реєстри. Але, кладучи папір мені на стіл, він притиснув його пальцем — старим, чорнильним — і не відпускав.

— Той дім, яким ти цікавилася, — сказав він тихо, дивлячись у папір, а не на мене. — Бай. Учора його управитель спішно виїхав зі столиці. На північ. З усіма книгами.

Я похолола.

— Хтось його попередив.

— Хтось попередив, — підтвердив пан Цянь усе так само тихо. — А ще, дівчинко... — він нарешті підвів на мене очі, і в них був справжній страх, — ще вчора двір облетіла звістка. Тиха. Не для всіх. Що князь Юань подав прохання виїхати на північ — інспектувати прикордонні застави. Особисто. За тиждень.