24

На третій день після весілля наречена вертається в дім батьків.

Так велить звичай — «повернення дому». Молода дружина, уже господиня чужого роду, приходить провідати тих, хто її виростив, і приносить дари, і чоловік іде з нею, щоб уклонитися тестю й тещі. Це радісний обряд: батьки бачать, що доньку прийняли добре, що вона щаслива, що не марно віддавали її з дому.

Я чекала цього дня, як дитина чекає свята. Три дні я була пані Чжао, невісткою в чужому домі, і хоч старий Чжао Кун прийняв мене добре, а Мінлей був поряд, — я скучила за матір'ю так, що аж боліло. За її буркотінням. За її гребенем у моєму волоссі. За тим, як вона кладе мені найкращий шматок і вдає, що це випадково.

Мати сама вчила мене, як годиться поводитися невістці в нових обрядах. Уранці — піднести свекрові чай, стоячи, з двох рук, і назвати його «батьком»; свекор п'є й дає невістці дарунок, приймаючи її в рід. Я піднесла Чжао Куну чай першого ж ранку, і старий вовк випив, крякнув, сунув мені важкий нефритовий браслет і буркнув: «Тепер ти Чжао. Але як твій батько питатиме — скажи, лівий фланг він досі ставить, як селюк». Так я стала невісткою дому Чжао — через чай і лайку на мого батька. Кращого прийняття я й не бажала.

І ось надійшов третій день.

Ми з Мінлеєм вирушили в дім Лі зранку, з дарами — вином, тканиною, солодощами. Я везла матері сувій м'якого південного шовку, який Мінлей привіз колись зі своєї застави, і всю дорогу уявляла її обличчя.

Мудрі кажуть: «Радість, яку чекаєш надто сильно, доля любить підмінити горем».

Я мала б пам'ятати це.

***

Ще від воріт я відчула: щось не так.

Двір дому Лі був тихий. Не святково-тихий, а тим особливим важким мовчанням, яке я вже чула одного разу в житті — коли принесли материну долоню з обрізаним пальцем брата. Слуги ховали очі. Кам'яний лев з відбитим вухом стояв без стрічок — а мали б лишитися весільні.

Назустріч вибіг Лі Фей — блідий, з червоними очима.

— Юньсі! Нарешті! Мама... мамі погано. Зранку. Її знудило за сніданком, а тоді вона впала, і губи посиніли, і лікар каже...

Я не дослухала. Я вже бігла в дім, підхопивши поли весільно-святкової сукні, і Мінлей біг поряд.

Мати лежала в своїх покоях, бліда як полотно, з синюватими губами, і дихала неглибоко, часто. Батько сидів над нею, тримаючи її руку, і обличчя в нього було таке, якого я не бачила ніколи — ні в цьому житті, ні в тому: розгублене. Мій батько, генерал трьох воєн, який не губився під стрілами, сидів безпорадний над жінкою, яку любив тридцять років, і не знав, що робити.

— Отрута, — сказав старий лікар, не підводячи голови. — Слабка, повільна. Я дав протиотруту, але... вона немолода, шановні. Серце. Я не можу обіцяти.

Отрута.

Я стояла над матір'ю, і світ навколо мене став дуже холодним і дуже ясним — тим крижаним спокоєм, який приходить до мене, коли все всередині кричить, а розум натомість починає рахувати.

Мати. Не я. Не Мінлей. Не батько. Мати — найтихіша, найбеззахисніша, найдальша від війни людина в моєму житті. Жінка, яка все життя воювала лише голкою й гребенем.

Він ударив по ній.

Мудрі кажуть: «Не можеш дістати воїна — вбий того, за кого в нього болить». Князь Юань не міг убити мене — це підняло б два роди. Не міг убити Мінлея, батька, свекра — усе це воїни під захистом. Тож він знайшов найтоншу нитку, за яку тримається моє серце. Тиху жінку, яка нікому не завадила, яка не тримала шаблі, яка все, що мала, — це любов до доньки.

Він отруїв мою матір, щоб зробити мені боляче. Щоб я знала: кожен, кого я люблю, — це шлях до мене. Щоб я злякалася й відступилася.

Я нахилилася над матір'ю, взяла її холодну руку — ту, що тримала гребінь, що вишивала мені феніксів ночами, що віддала мені потаємний вузлик мідяків, — і притулила до щоки.

— Матінко, — прошепотіла я. — Тримайся. Я тебе не віддам. Чуєш? Я нікому тебе не віддам.

Її повіки затремтіли. Вона не отямилася — але, здається, почула.

***

Я не заплакала. Не час.

Я випросталася, витерла обличчя й обернулася до Лі Фея.

— Що вона їла зранку? Хто готував? Хто подавав? Хто заходив у дім за останні три дні? Кажи все, до дрібниці.

Хлопець розгубився від мого голосу — рівного, холодного, чужого.

— Юньсі, мама вмирає, а ти...

— Мама не вмиратиме, — обрубала я. — Не сьогодні. Але тільки якщо я знайду отруту й отруйника раніше, ніж він устигне замести сліди. Кожна хвилина, яку ти витрачаєш на сльози, — це його фора. Тож витри очі й кажи. Що. Вона. Їла.

Мінлей поклав руку мені на плече — не спиняючи, а підтримуючи. Він розумів. Він завжди розумів. Крижаний спокій — це не байдужість. Це єдиний спосіб, яким я вмію любити, коли треба рятувати, а не оплакувати.

Лі Фей витер очі рукавом — і почав говорити.

Сніданок. Рисова каша, мамина улюблена, з в'яленою хурмою. Хурму принесли вчора — гостинець від сусідського дому, дрібниця, хто ж перевіряє гостинці. Кашу варила стара кухарка, що служить у нас двадцять років. Хурму подала нова служниця — узяли на весілля, лишили по весіллі, бо старанна.

Нова служниця.

— Де вона? — спитала я.

— Пішла на базар зранку. По рибу. Ще не верталася.

Звісно, не верталася. І не вернеться.

— Хурма, — сказала я. — Де решта хурми? Не викидайте. Де кошик, у якому принесли?

Кошик знайшли. Проста плетінка, в'ялена хурма, солодка, темна. Я оглянула кожну ягоду — і на трьох знайшла те, що шукала: крихітні проколи, майже невидимі, ніби голкою. Через ці проколи в м'якуш увели отруту — саме в ті ягоди, що зверху, які візьмуть першими. Тонко. Розважливо. Гідно того, хто плете з-за хмар.

— Гостинець «від сусідського дому», — сказала я тихо. — Мінлею, пошли когось до сусідів. Закладаюся, вони ніякого гостинця не слали. А служницю, яка «пішла по рибу», ми вже не знайдемо. Її прибрали, щойно вона зробила своє. Він не лишає ниток.