18

Лі Юньсі

Чесного звіздаря старий Чжао Кун таки знайшов — привіз аж із-за трьох гір, як і обіцяв.

То був сивий гірський самітник на ім'я майстер Хе, який тридцять років жив у хижі над проваллям, гадав пастухам і не знав, хто такий князь Юань. Його неможливо було ні купити, ні залякати бо він не хотів ні золота, ні милостей, а хотів лише назад у свої гори. Старий Чжао витяг його звідти майже силоміць, пообіцявши віз доброго чаю й спокій до кінця віку.

Майстер Хе звіряв наші вісім знаків півдня повільно, справді рахуючи, звіряючись, бурмочучи. А тоді підвів кошлаті брови й сказав:

— Вогонь і Метал. Гм. — Він постукав пальцем по таблиці. — Хто вам казав, що це згуба?

— Один звіздар, — сухо відповів Чжао Кун. — Йому вже пояснили, що він помилявся.

— Помилявся, — пирхнув майстер Хе. — Осел він, а не звіздар. — Він тицьнув пальцем у мої знаки, тоді в Мінлеєві. — Метал без вогню то холодне залізо, брухт. Вогонь без металу то пожежа. А зведи їх докупи і вийде клинок. Найкращий клинок гартують саме так розжарюють Метал у Вогні, а тоді студять. Оці двоє одне одного не згублять. Оці двоє одне одного викують. — Він згорнув таблиці. — Одружуйте. І дайте мені нарешті чаю, у вас тут вітри як на перевалі.

Мати заплакала. Батько крякнув і відвернувся, щоб ніхто не бачив його очей. А старий Чжао Кун ляснув майстра Хе по спині так, що дідок мало не влетів у стіну, і гаркнув, щоб несли найкращий чай і найкраще вино.

Небеса сказали «так».

Тепер рід Чжао міг прислати заручальні дари.

***

Обряд «на чжен» піднесення заручальних дарів це коли рід нареченого офіційно, при свідках, скріплює союз. Після нього назад дороги немає розірвати заручини означає зганьбити обидва роди.

Дім Чжао прислав дари через тиждень, і прислав так, що вся столиця роззявила рота.

Мудрі кажуть: «Скупий на заручинах, скупий на все життя». Старий Чжао Кун, певно, вирішив довести протилежне за один день.

Процесія тяглася через півміста. Червоні скрині, дві дюжини, кожну несли двоє. Сувої шовку — не лавандового, боронь боже, я б чесне слово спалила, а червоного, золотого, кольору стиглої сливи. Голова кабана й гуска, зв'язані червоними стрічками, знак того, щоб рід процвітав. Чай і вино. Прикраси, золоті шпильки, нефритові браслети, дракон і фенікс,  він і вона, з шовку й золота. І окремо, у власній скриньці, весільні гуси, парою, бо гуси беруть собі пару на все життя й не міняють її, навіть коли одне з них гине. Так рід Чжао говорив без слів,наші діти як ці гуси. Одне до одного. Назавжди.

Я стояла на порозі й дивилася, як усе це вносять у двір, і кам'яний лев з відбитим вухом тонув у червоному шовку та золоті.

А на чолі процесії, попереду скринь і гусей, у парадному чорному з сріблом, їхав верхи він.

Мінлей.

За звичаєм, наречений не мусив супроводжувати дари сам — це робила сваха й старші роду. Але він поїхав. І коли спішився й пішов до мене через двір, устелений пелюстками  бо мати наказала встелити двір пелюстками, бо єдину доньку сватають, я побачила, що навіть він, спокійний, розважливий Мінлей, трохи задихається.

— Наречений не мав приходити, — сказала я тихо, коли він спинився за крок.

— Знаю. — Він дивився на мене так, наче в дворі, крім нас, нікого не було, хоч там юрмилося півдому. — Але я два роки на півдні уявляв цей день. Не міг довірити його самій свасі. — Кутик його вуст сіпнувся. — До того ж я хотів побачити твоє обличчя, коли ти рахуватимеш скрині.

— Я не рахувала.

— Рахувала. — Він усміхнувся. — Двадцять чотири. Я бачив, як ти ворушила губами.

Я почервоніла. Бо він мав рацію.

***

Того дня в нашому домі був бенкет.

Дві родини — Лі й Чжао, вчорашні смертельні вороги — сиділи за одним столом, пили одне вино й уже майже не косували одне на одного з-під лоба. Старі генерали спорожнили не один глек і врешті обійнялися, ляскаючи один одного по спинах, і кожен присягався, що завжди знав другий не такий уже й осел, як здавалося двадцять років.

Лі Фей, мій молодший, тепер уже шістнадцятирічний, з новою чоловічою гордістю, показував Мінлеєві, як навчився поціляти ножем у стовп із десяти кроків — дев'ятьма пальцями. Мінлей дивився серйозно, не всміхаючись зверхньо, а тоді показав хлопцеві один прийом, від якого ніж лягав точніше, і Лі Фей прийняв майбутнього зятя остаточно й безнадійно.

Мати сиділа поряд зі мною, розпашіла від вина й щастя, і раз у раз стискала мою руку під столом.

— Гуси, — прошепотіла вона. — Юньсі, ти бачила? Вони прислали весільних гусей. Парою. Знаєш, що це означає?

— Знаю, матінко.

— Це означає, що вони тебе поважають. — Її очі знову намокли. — Я так боялася, донечко. Що ти лишишся сама зі своєю шаблею. А ти... ти сама вибрала і вибрала так, що кращого я б тобі не знайшла за все життя свахування. — Вона витерла очі рукавом. — Кров роду Лі, вони завжди все роблять по-своєму, і чомусь завжди виходить краще, ніж у інших людей.

Я обняла її. І через її плече зустрілася поглядом з Мінлеєм — він дивився на нас через увесь гамірний стіл, і в очах його було те тихе тепло, від якого я досі не навчилася дихати рівно.

***

Пізно ввечері, коли гості почали розходитися, а генерали заснули просто за столом, обійнявшись, як два старі ведмеді, ми з Мінлеєм вислизнули у двір.

Стояла тепла весняна ніч. Пелюстки, якими встелили двір, злиплися від роси, і пахло ними — солодко, трохи прив'яло. Кам'яний лев дрімав під місяцем у червоних стрічках.

Ми сіли на кам'яну лаву під голою сливою — тією самою.

— За два тижні оберуть щасливу дату весілля, — сказав Мінлей. — Останній обряд перед самим весіллям. Майстер Хе вже дивиться в календар. Каже, добра дата випадає на початок літа.

— Літо, — повторила я. — Так скоро.

— Скоро? — Він скоса глянув на мене. — Я чекав два роки. Для мене це нестерпно довго.

Я мовчала, дивлячись на місяць. А тоді сказала те, що весь вечір крутилося в мені: