16

Лі Юньсі

Мудрі кажуть: «Шлюб це не двоє людей, а дві долі. І перш ніж поєднати серця, звіряють небеса».

Я не вірила в небеса. Я вірила в цифри. Але звичай є звичай, і його не обійти навіть доньці генерала, перш ніж заручини стануть непорушними, вісім знаків нареченого й нареченої мають звірити на сумісність. Це третій із шести обрядів «на цзі», звірення долі. Якщо небеса кажуть «так», рід нареченого присилає заручальні дари, і назад дороги вже немає. Якщо небеса кажуть «ні»...

Про «ні» ніхто не думав. Наші родини вже примирилися, батьки вже пили разом вино, а мати вже нишком шила мені весільне вбрання, ховаючи його від чужих очей, щоб не наврочити.

Вісім знаків це рік, місяць, день і година народження, кожне позначене двома ієрогліфами Небесного Стовбура й Земної Гілки. Разом вісім. У них, кажуть знавці, записана вся доля людини, її стихія, її вдача, її щастя й нещастя. А коли зводять вісім знаків двох бачать, чи будуть вони одне одному водою чи вогнем, опорою чи згубою.

Мої знаки віднесли в дім Чжао ще восени. Знаки Мінлея принесли до нас. Обмін відбувся, як велить обряд, через сваху — цього разу не стару пані Го, яка колись мене вигнала, а іншу, молодшу, пані Тан, яку найняв дім Чжао.

Лишалося головне віднести обидва гороскопи до храмового звіздаря, щоб той прочитав волю небес.

Звіздаря обрали поважного — старого майстра Фу з храму Небесного Спокою, чиє слово в таких справах важило по всій столиці. Його гадання не оскаржували. Кому він казав «так» — ті вінчалися. Кому «ні» — ті розходилися, і жодна родина не сміла піти проти.

День звірення призначили щасливий. І я дурна чекала його майже спокійно.

***

Мудрі кажуть: «Хто певен у переправі, той не дивиться під ноги і тоне на мілкому».

Я була певна. У цьому й була моя помилка.

Обряд звірення проводили в бічній залі храму Небесного Спокою, при обох родинах. Мій батько й мати. Старий Чжао Кун — Мінлей ще не повернувся б із чергової поїздки до застави, тож рід представляв його батько. Сваха пані Тан. І майстер Фу — сухенький дідок із рідкою білою бородою, у темному вбранні звіздаря, з очима, що ховалися за важкими повіками.

Перед ним на низькому столику лежали два аркуші — мої вісім знаків і знаки Мінлея, писані червоним по золотому.

Майстер Фу довго палив пахощі. Довго розкладав кістяні палички. Довго водив пальцем по таблицях, звіряючись із зорями, з календарем, з п'ятьма стихіями. У залі стояла тиша, тільки потріскували пахощі й десь у храмі бив далекий дзвін.

Я дивилася на його руки й раптом помітила те, від чого мені похололо всередині.

Він не рахував.

Тобто рухи він робив — водив пальцем, перекладав палички, супив брови. Але справжній звіздар, коли зводить вісім знаків, зупиняється, повертається, перевіряє бо це складна робота, у ній легко схибити. А майстер Фу вів палець рівно, не спиняючись, як людина, що читає завчений напам'ять текст, а не рахує вперше.

Він знав відповідь наперед.

Серце в мене завмерло.

Майстер Фу відклав палички. Склав руки. Підвів на нас очі і обличчя його було скорботне, як личить людині, що має сказати недобре.

— Родино Лі. Родино Чжао. — Голос у нього був тихий, старечий. — Я звірив вісім знаків ваших дітей тричі, бо не вірив власним очам. І тричі небеса сказали те саме. — Він зробив паузу, від якої мати стисла мою руку. — Ці двоє несумісні.

У залі стало так тихо, що я почула, як б'ється жилка в мене на скроні.

— Донька Лі народжена в рік і годину стихії Вогню, — вів майстер Фу, і голос його лунав, як вирок. — Син Чжао стихії Металу в найтяжчому її прояві. Вогонь плавить Метал. Метал у відповідь ранить Вогонь. Це не просто незлагода. Це взаємна згуба. — Він похитав головою. — Якщо ці двоє поєднаються, небеса покарають обидва роди. Один із подружжя зійде в могилу раніше строку. А за ним незлагода, хвороби, занепад дому. Я бачу кров, шановні. Я бачу вдівство. Я не можу благословити цей шлюб. Совість звіздаря не дозволяє.

Мати зойкнула. Старий Чжао Кун насупився, як грозова хмара. Батько закам'янів.

А я сиділа й дивилася на майстра Фу, і крізь холод у грудях у мене підіймалося щось інше. Гаряче. Ясне.

Бо я знала дещо, чого не знали інші.

Мій батько народився в рік Металу. І мати завжди сміялася, що вони з ним «вогонь і залізо»  вона палка, він твердий, а прожили тридцять років у злагоді, і залізо тільки міцнішало у вогні, а не гинуло. «Метал, загартований у Вогні, стає клинком», казала стара нянька. Це знав кожен, хто хоч трохи тямив у стихіях: Вогонь і Метал — це не завжди згуба. Загартований клинок народжується саме там, де Вогонь обіймає Метал.

Майстер Фу цього не сказав. Він узяв лише найгірше з можливих тлумачень і подав її як єдину.

Звіздар не помиляється так. Звіздар, який тридцять років звіряє долі, знає про клинок у вогні краще за няньку.

Отже, він не помилявся.

Він брехав.

***

«Коли мудрець каже дурницю — питай не про дурницю, а про те, хто йому заплатив».

Я не скрикнула. Не кинулася сперечатися — це було б програно одразу, хто я така, щоб перечити майстрові Фу, чиє слово важить по всій столиці? Дівчисько проти звіздаря. Мене б засоромили й вивели.

Тож я схилила голову, як личить скорботній нареченій, і тихо сказала:

— Майстре Фу. Ви велика людина, і ваше слово закон. Я не смію сумніватися в небесах. — Я підвела очі, саме послух. — Дозвольте лиш одне питання, щоб я нерозумна, зрозуміла свою недолю до кінця. Ви сказали Вогонь плавить Метал. Але мій батько, генерал Лі, народжений у рік Металу, а моя мати стихії Вогню. Вони прожили тридцять років, і рід наш міцнів, а не гинув. Як же так, майстре? Невже небеса помилилися тоді чи помиляються тепер?

У залі запала нова тиша. Інша.

Батько повільно підвів голову. Мати перестала плакати. Старий Чжао Кун прищурив своє штормове око те саме, що й у сина.