15

Лі Юньсі

Стара приказка каже: «На п'ятнадцяту ніч першого місяця навіть замкнені двері відчиняються самі».

Це єдина ніч у році, коли незаміжня дівчина виходить з дому без нагляду, і ніхто не назве її безсоромною. Юаньсяо. Свято ліхтарів. Місто відмикає замки, вивішує вогні, і навіть найсуворіші матері відпускають доньок у натовп, бо так велить звичай, старший за будь-яку матір.

Того року я мала ще й привід. Після того як навесні я сказала Мінлею «так», усе пішло, як велить звичай: рід Чжао прислав до нас сваху з першими дарами — гускою, вином і сувоєм червоного шовку, і мій батько прийняв їх, а отже, прийняв і сватання. То був обряд «на цай», перший із шести. За ним сваха спитала мій родовий підпис і вісім знаків мого народження, рік, місяць, день і годину, щоб віднести їх у дім Чжао. Тепер наші вісім знаків мали звірити на сумісність долі, і аж по тому заручини стали б непорушні.

Отже, я була вже наречена — за першими обрядами. Але не до кінця. Найголовніше ще чекало попереду, і я, дурна, тоді про це майже не думала — думала лише про ліхтарі й про нього. Мати відпустила мене з легким серцем і наказом:

— Вернешся не сама. І не купуй солодких кульок у чоловіка біля храму, у нього торішнє борошно. — Вона поправила мені комір і додала тихіше, самими вустами: — І хай молодий пан Чжао поводиться пристойно, бо я хоч і люблю його, а голову скручу.

***

Він чекав під старим мостом — там само, де два роки тому обірвалося наше перше майже-побачення.

Не в чорному з сріблом дому Чжао. Не в обладунку. Темно-синій халат простого крою, без знаку роду, — так вдягається людина, яка на одну ніч хоче перестати бути спадкоємцем генерала. Волосся зібране просто, однією дерев'яною шпилькою. Я стільки разів бачила його при зброї, у пилюці плацу, у брязкоті заліза, а тут він стояв, і ліхтарі кидали на його обличчя рухливі теплі плями.

Я теж лишила вдома все, що кричало «донька Лі». Проста рожева сукня, одна нефритова шпилька матері.

— Ти прийшла, — сказав він, коли я підійшла. Так, ніби й досі трохи не вірив.

— Я тепер твоя наречена, Чжао Мінлею. Я маю право приходити.

— Наречена. — Він повторив це слово, ніби куштуючи. — Два роки тому на цьому самому місці ти сказала мені «неможливо». А тепер кажеш «наречена».

— Багато що змінилося за два роки.

— Одне не змінилося. — Він простягнув мені руку — не беручи, просто відкривши долоню між нами, як тоді. — Ти й досі найгарніша жінка в цій столиці, і я досі не можу відвести очей. Ходімо поки всі ліхтарі не розібрали.

Я поклала пальці на його долоню.

Він стис мої пальці. І цього разу не відпустив.

***

Хто не бачив столиці на Юаньсяо, той не бачив Піднебесної.

Вулиця палала від краю до краю. Ліхтарі висіли гронами понад головами, гойдалися на жердинах, пливли в дитячих руках — червоні кулі, жовті лотоси, коропи з паперовою лускою, місяці на бамбукових паличках, дракони завдовжки з цілий провулок, яких несли по десятеро. Над храмом поволі оберталося велике «колесо вогнів», розсипаючи по натовпу рухливі плями світла. Пахло смаженими каштанами, паленим цукром, гарячою олією, ладаном, мокрим снігом на теплих жаровнях. Десь били в барабан. Танцював на високих ходулях лев із шовковою гривою, і діти вищали, тікаючи з-під його лап, щоб знову підбігти.

Нас несло цією рікою вогнів, і його рука тримала мою міцно, щоб не загубити в натовпі. Два роки тому, на цьому самому святі, ми були двоє ворогів, яким не можна стояти поряд. Тепер ми були двоє закоханих, яким усе можна — тільки не при людях, бо про заручини ще не оголошено, і донька Лі з сином Чжао, спіймані за руки, досі накликали б скандал на два роди.

Тому ми ховалися в натовпі, як ховаються всі закохані на Юаньсяо, на видноті, серед тисяч, найсамотніші й найщасливіші водночас.

Біля глиняної печі стара продавала тан'юань — липкі рисові кульки в гарячому імбирному відварі, з начинкою з чорного кунжуту. Мінлей купив дві піали, не питаючи.

— Кажуть, — мовив він, подаючи мені одну, — хто їсть їх удвох на Юаньсяо, тому цілий рік не розлучатися. Кругла форма до єднання.

— Ти казав це мені й два роки тому.

— Казав. — Він дивився, як я їм, з тим самим тихим задоволенням. — А ти й досі тут. Виходить, працює.

Кулька була гаряча, обпекла язик, солодка й тягуча, і кунжут усередині розтікся терпким теплом. Я їла, а він дивився, і по підборіддю в мене, певно, знову текло, бо він раптом підняв руку і цього разу не завмер, як тоді. Обережно змахнув великим пальцем краплю відвару з кутика моїх губ, а тоді, замість опустити руку, затримав її на мить на моїй щоці.

— Два роки тому я на цьому місці зашарівся, як хлопчисько, — сказав він тихо. — Пам'ятаю. Мені було соромно за власні вуха.

— Я пам'ятаю твої вуха, — сказала я. — Вони почервоніли.

— А тепер не червоніють. — Він провів пальцем по моїй щоці. — Тепер я маю право.

***

Біля храму височіла «гора ліхтарів» — велика рама, суціль завішана вогнями, і на кожному ліхтарі наклеєно смужку паперу із загадкою. Розгадаєш — ліхтар твій. Навколо юрмилися вчені мужі, супили лоби; юнаки хизувалися перед дівчатами, а дівчата ховали усмішки за рукавами.

— Два роки тому, — сказала я, — ти зняв мені червоний лотос. Розгадав загадку про час.

— Пам'ятаю кожне слово. — Він дивився на гору вогнів. — «Приходить і день коротшає. Іде і ніч тікає слідом». Час. — Він повернувся до мене. — Тоді я думав про те, що його завжди бракує. Два роки на півдні я тільки й робив, що рахував його — скільки лишилося до того дня, коли я нарешті повернуся й спитаю тебе в очі.

— І що тепер? — спитала я. — Часу все ще бракує?

— Ні. — Він узяв мою руку. — Тепер я вперше маю його вдосталь. Ціле життя попереду. Наше. — Він примружився на гору ліхтарів. — Але ліхтар я тобі однаково зніму. Вибирай.

Я показала на верхній — цього разу не лотос. Простий білий ліхтар, круглий, як місяць, з довгою загадкою.