14

Лі Юньсі

Три дні я провела так, як не личить ні воїнові, ні поважній панні.

Воїн не рахує годин до чужого приїзду. Поважна панна не виходить п'ять разів на день до воріт, удаючи, ніби перевіряє, чи мете двір служниця. А я робила і те, і те, і сама на себе злилася.

— Ти сьогодні тричі перебирала скриню з одягом, — зауважила мати за вечерею на другий день, не підводячи очей від рису. — І двічі питала, чи не пора діставати літні сукні. Юньсі, надворі ще весна.

— Просто лад наводжу, матінко.

— Лад. — Мати поклала мені найкращий шматок, з тією особливою материнською насмішкою, від якої нема куди дітися. — Той лад, що його наводять, коли хтось має приїхати. — Вона помовчала. — Синя сукня тобі більше до лиця, ніж сіра. Якщо це, звісно, комусь цікаво.

Я вдала, що не почула. Але наступного ранку вбралася в синю.

Мудрі кажуть: «Три дні чекання довші за три роки розлуки». Тепер я знала, що це правда. Два роки листів я витримала. А ці три дні розтяглися, як смола.

***

Він приїхав на третій день, надвечір, коли слива у дворі відцвітала й пелюстки лежали на плитах, наче хтось розсипав рожевий сніг.

Я почула кінський тупіт за ворітьми і дивом не побігла, змусила себе лишитися там, де стояла, біля кам'яного лева, з прямою спиною, з опущеними руками, як личить доньці генерала, що зустрічає гостя свого батька. Серце гупало так, що я боялася, чи не видно цього крізь синій шовк.

Ворота відчинили.

Він в'їхав у двір верхи, спішився і на мить я його не впізнала.

За два роки Мінлей змінився. Хлопець, який колись поклав мене в пилюку на полі, змужнів плечі стали ширші, обличчя сухіше, твердіше, засмагле південним сонцем до бронзи. З'явився новий шрам — тонкий, білий, через ліву брову. Він рухався інакше — важче, впевненіше, як людина, що два роки водила людей і ховала їх. У ньому вже не було тієї юнацької недбалої зверхності. Була спокійна сила, від якої слуги в дворі мимоволі випросталися.

Але коли він підвів голову й знайшов мене поглядом — очі лишилися ті самі. Штормові. І в них спалахнуло те саме, що спалахувало завжди, коли він мене бачив, щось гостре, тепле, уважне, звернене тільки до мене.

Ми стояли одне навпроти одного через увесь двір, у рожевому снігу з пелюсток, і мовчали.

Першим порушив тишу мій батько — він вийшов на ґанок, гримнув на весь двір:

— Мінлею! Нарешті! Заходь, хлопче, я вже думав, ти на тому півдні корені пустив. Старий Чжао писав, ти там цілу банду розбійників по горах ганяв. Розказуй!

Мінлей вклонився батькові — глибоко, шанобливо. А тоді, розгинаючись, ще раз глянув на мене — коротко, лиш на удар серця, і в цьому погляді було все, чого не можна сказати вголос при батькові.

— Генерале Лі, — сказав він. — Дякую, що прийняли. Мій батько передає вам вино й каже, ви й досі не вмієте ставити лівий фланг.

Батько зареготав.

— Передай старому ослові, що я переживу його на двадцять років і на моїх поминках нікому буде критикувати мій фланг! Ходімо, ходімо, вечеря стигне.

Він повів Мінлея в дім, обійнявши за плечі, як сина. А я лишилася у дворі, під сливою, з калатанням у грудях, і дивилася їм услід.

Мінлей на порозі обернувся. Знайшов мене очима.

І одними губами, беззвучно, так, щоб не бачив батько, спитав:

«Надумала?»

Два роки. Той самий рядок. Тепер — уголос, самими вустами, за крок від мене.

Я не відповіла. Тільки відчула, як гарячий рум'янець заливає щоки, і відвернулася — надто пізно, бо він уже побачив і всміхнувся тією своєю усмішкою, від якої мені завжди хотілося або вдарити його, або...

Я не дозволила собі додумати думку.

***

Вечеря була гучна.

Батько й Мінлей говорили про похід, про південь, про кордони — чоловічі розмови, у яких я, за звичаєм, мала мовчки підливати чай. Я підливала. І слухала. І крала погляди на нього через стіл, коли думала, що ніхто не бачить.

Ловила я себе на цьому щоразу, коли й він крав погляд на мене.

Лі Фей, мій молодший, тепер уже шістнадцятирічний, дивився на Мінлея, роззявивши рота, як на живого героя, і закидав питаннями про південних розбійників, доки мати не цитьнула на нього. Мати ж дивилася на Мінлея інакше пильно, оцінливо, тим особливим материнським поглядом, яким жінки зважують чоловіка, приміряючи його до доньки. І, здається, зважила прихильно, бо під кінець вечері підклала йому найкращий шматок риби — честь, якої в нашому домі просто так не робили.

Я помітила це. І Мінлей помітив. І здається, зрозумів більше, ніж я хотіла б.

— Пані Лі, — сказав він матері, — на півдні я скуштував чимало страв. Але такої риби не їв ніде. У вас щаслива рука.

— Це не в мене щаслива рука, — відповіла мати з незворушним обличчям. — Це рецепт моєї доньки. Юньсі готувала.

Я мало не впустила глек із чаєм.

Це була неправда — рибу готувала кухарка. Мати збрехала навмисне, з тим безжальним материнським розрахунком, від якого нема порятунку. І тепер сиділа, попиваючи чай, страшенно задоволена собою.

Мінлей повернувся до мене. У штормових очах танцювали бісики.

— То це ваша робота, панно Лі, — сказав він поважно. — Я вражений. Виявляється, ви вправні не лише з шаблею й рахунками.

— Моя донька багато чого вміє, — вставила мати, поки я мовчала, шукаючи гідну відповідь. — Просто прибіднюється. Скромність — окраса дівчини.

— Скромність? — тихо перепитав Мінлей, дивлячись на мене. — Панну Лі багато чим можна назвати. Але скромною — навряд.

Наші погляди зустрілися. Я нарешті опанувала себе.

— А молодого пана Чжао, — сказала я солодко, — багато чим можна назвати. Але чемним — навряд. Бо чемний гість не глузує з господині за її ж рибою.

Батько крякнув. Лі Фей пирснув у рукав. А Мінлей — Мінлей засміявся, відкрито, на повні груди, закинувши голову, і на мить із його обличчя злетіли всі два роки півдня, увесь тягар походів, і він знову став тим хлопцем, що дивився на мене крізь ліхтарі, яких ще не було.