7

Лі Юньсі

Я шукала Чжао Мінлея сама. Це вже було небезпечне рішення.

Донька генерала що ходить шукати сина ворожого дому. Донька генерала взагалі нікого не шукає, вона сидить за ширмою й чекає, доки чоловіки вирішать її долю. Але я вже давно перестала бути тією донькою. І я знала те, що я задумала, не зробити самій. Мені потрібна була рука, що дотягнеться туди, куди моя не дотягається. А така рука в цілій столиці була одна і належала вона людині, якій я не мала жодного права довіряти.

Він єдиний бачив мене справжню. Він прикрив мене, коли міг знищити одним словом. Але я не будувала на цьому надій. Прикрив він мене не з доброти з розрахунку, він сам це сказав я небезпечніша йому як таємниця, ніж як плітка.

Знайшла я його осторонь від табору, біля коней. Він чистив свого вороного сам не довіряв конюхам, і побачивши мене, не здивувався. Тільки випростався, кинув скребло й прихилився плечем до конов'язі, склавши руки, у тій своїй недбалій позі, за якою ховалася сторожкість.

— Донька Лі шукає мене сама, — сказав він. — Серед білого дня. Або ти зовсім знахабніла, або в тебе біда.

— І те, і те, — сказала я. — Нам треба поговорити. Не тут.

Він глянув на мене довго. Тоді кивнув на віддалений кінець конов'язі, де нас не було чути.

— Говори. Тільки швидко. І затям одне, панно я вже раз тебе прикрив, і на цьому мій запас доброти до дому Лі вичерпано.

— Я на це й розраховую, — сказала я. — Я прийшла не жебрати доброти. Я прийшла з пропозицією.

Щось майнуло в його очах. Він не чекав цього слова.

***

— Слухаю, — сказав він, і в голосі вже не було насмішки. — Що за пропозиція?

— Спершу... — Я стишила голос. — Твій батько піде на північ. Мій теж. Похід спільний один обоз, один шлях, одна межа. І в цьому обозі закладено пастку.

Мінлей не ворухнувся. Але я бачила, що слухає вже уважніше.

— Постачання Лі веде дім Хань, — продовдила я далі. — Через них іде тканина, коні, папери  усе. І крізь ці папери, через прикордонну факторію, течуть гроші туди, куди їм текти не можна. За хребет. До тих, з ким наші батьки воюють. А потім, коли настане час, ці рядки перепишуть в одне слово. Зрада. Тільки зрадником назвуть не купця. Зрадником назвуть того, чиє ім’я стоїть на обозі. Мого батька. — Я подивилася йому в очі. — А похід спільний. Займеться Лі — займеться й Чжао. Вас пов’язали одним стягом навмисне. Вас разом і втоплять.

Тиша. Довга. Мінлей дивився на мене, і за штормовими очима крутилися коліщатка  швидко і точно.
— Гарна казка, — сказав він нарешті, повільно. — Аж занадто гарна для того, щоб її склала шістнадцятирічна панна за два тижні. — Він примружився. — Скажи мені, Лі Юньсі, одну річ, і скажи чесно, бо на брехні я тебе зловлю. Звідки ти це знаєш? Не здогадуєшся а знаєш. Я чую різницю. Ти говориш про цю пастку так, ніби вже бачила, як вона спрацьовує.
І ось воно. Питання, від якого я не могла втекти й на яке не могла відповісти правдою. «Я вже вмирала. Я бачила, як згорів мій рід. Мене задушили шовковим шнуром у дворі того самого купця». Скажи я це — і він вирішить, що я божевільна, і матиме рацію.
Тож я не збрехала. Я зробила інше те, що дорослі роблять замість правди.

— Я не скажу тобі, звідки знаю, — сказала я. — Не сьогодні. Може, ніколи. Це моя таємниця, і вона така, або ти повіриш, або йди геть. Але дивись. — Я ступила ближче, стишила голос до самого шепоту. — Ти вже тримаєш одну мою таємницю про шаблю, про поля. Досить одного слова при дворі, і мене замкнуть, а батька зганьблять. Так? Тепер я даю тобі другу, важчу, що донька Лі знає про пастку в обозі, лізе в чоловічі справи, плете щось за спиною двору. Дві таємниці, Чжао Мінлею. Обидві ніж біля мого горла. Обидва у твоїй руці. — Я випросталася. — Я щойно віддала тобі владу знищити мене вдвічі. Хіба так робить той, хто бреше? Брехун ховається. А я кладу голову на твою долоню сама.

Мінлей мовчав. Я бачила, що влучила  він не чекав, що я обернуся до нього беззахисним боком навмисне.

— Небезпечна ти жінка, — промовив він тихо. — Даєш ворогові зброю проти себе, щоб він повірив, що ти не ворог. — Він хитнув головою. — І найгірше, що це діє.

— Гаразд, — сказав він. — Припустимо, я повірив. Наполовину. Пастка в обозі, наші батьки на гачку. — Він знову склав руки. — Тепер друге. Ти сказала —пропозиція. Отже, є щось, що ти хочеш від мене. Кажи. І кажи ціну.

Ось воно. Найнебезпечніша частина.

— Я хочу зупинити пастку, — сказала я. — Не колись тепер, до виступу. А для цього мені потрібне те, чого я сама не маю. Твоя рука. Твоє ім'я. І твоє мовчання. Я не скажу тобі поки що всього плану бо план ще не готовий, і бо чим менше ти знаєш завчасно, тим чистіші твої очі, коли спитають. Я прошу одного коли я прийду до тебе за кілька днів із готовим планом — вислухай. І, якщо він тобі не гидкий, подай мені руку. Один раз.

— А що за це матиму я? — спитав він прямо. — Ти сказала — пропозиція. У пропозицій дві сторони. Ти рятуєш свій рід. А я що з цього маю, крім шансу, що батько зідре з мене шкуру за змову з донькою Лі?

— Ти рятуєш свій, — сказала я. — Твій батько теж на тому обозі. Але я знаю, що цього мало. Урятувати батька ти можеш і без мене просто розкажеш йому все, і хай старі вовки гризуться самі. — Я витримала паузу. — Тож я дам тобі більше. Дві речі.

— Слухаю.

— Перша. — Я подивилася йому в очі. — Правду. Коли все скінчиться — про пастку, про факторію, про Хань, — я розкажу тобі, звідки я все це знаю. Усе. Ту таємницю, яку сьогодні ховаю. Ти два тижні мучишся, гадаючи, що я таке. Я бачу. Так от заплати за роботу, і отримаєш відповідь. Не раніше. Це моя умова правда за правду, послуга за послугу.

Щось напружилося в його обличчі. Я вгадала він справді мучився цим. Цікавість була його слабким місцем, як і моїм.

— А друга? — спитав він хрипко.

— Друга простіша. — Я ледь усміхнулася. — Я тобі буду винна. По-справжньому винна, не на словах. Донька генерала Лі, майбутня спадкоємиця імені, буде в боргу перед сином Чжао. А такий борг, Чжао Мінлею, коштує дорожче за золото. Колись за рік, за десять настане день, коли тобі знадобиться те, чого не купиш і не візьмеш мечем. І тоді ти прийдеш до мене й нагадаєш про цей день. І я віддам. Хоч що це буде.