5

Лі Юньсі

Хань Є прийшов у наш дім за три дні, як і було обіцяно, і привіз із собою дари, від яких у матері засяяли очі.

Сувої шовку, тонкого, як подих, кольору світанку й нічного неба. Скринька чаю з південних гір. Нефритова шпилька для матері, тонкої роботи, з різьбленою квіткою. Він умів дарувати так щоб дарунок здавався не підкупом, а щирою повагою. Я стояла збоку, у скромній домашній сукні, з опущеними очима, і дивилася, як мій майбутній убивця зачаровує мою родину, точнісінько як зачарував колись мене.

Він майже не змінився. Синій халат з тонким золотим шитвом на комірі. Волосся зібране бездоганно. Усмішка, від якої шістнадцятирічна дурепа колись розтанула. Тільки я дивилася тепер на цю усмішку й бачила під нею інше обличчя, те, що схилилося наді мною у дворику «Крижаного дощу» й сказало, «Ти зробила все, що від тебе вимагалося».

— Для торгового дому Хань велика честь послужити генералові Лі, — говорив він, і голос лився, як той чай. — Мій батько наказав відібрати для північного походу найкраще з наших складів. Тепла тканина, підбита хутром, витримає й найлютіший вітер за хребтом. Ми не пошкодуємо нічого, аби воїни генерала не мерзли на заставі.

— Щедро.— сказав мій батько. Ввічливо, але без тепла. Я помітила, що зморшка сумніву, яку я посіяла три дні тому, нікуди не поділася. — Дім Хань відомий своєю щедрістю. Питання лише, чого дім Хань чекає навзамін.

— Лише доброго імені, генерале. — Хань Є вклонився. — Слави постачальника армії, що боронить Піднебесну. Хіба є вища честь для крамаря?

Гладко. Занадто гладко. Мій батько був воїн, а не купець, і така слизька медова мова радше насторожувала його, ніж зваблювала. Я подумки поставила Хань Є перше очко проти нього самого, він грав на публіку, звиклу до лестощів, а перед ним сидів чоловік, який усе життя читав ворога по очах.

А тоді його погляд ковзнув по залі і спинився на мені.

Спочатку байдуже, як ковзають по служниці чи бідній родичці. Тоді затримався. Брови зійшлися. Я побачила, як у ньому провертається спогад, базар, каштани, панна, що наступила йому на ногу й назвала його шовк кепським. Він упізнав мене.

— А це… — почав він повільно.

— Моя дочка. — сказав батько. — Лі Юньсі.

Мовчання тривало один удар серця. Я бачила, як за гладким чолом Хань Є все стало на місця. Дівчина з базару, яка так зухвало його відшила, чутка про яку вже гуляла столицею, і донька генерала, до чийого дому він так прагнув увійти, виявилися однією особою. Для нього це був не сором. Для нього це був виклик. Купець, якому відмовили, побачив перед собою не просто панну, а нескорений лот.

— Панно Лі… — промовив він, і усмішка його стала теплішою і націлилася вже на мене одну. — Здається, ми вже мали щастя зустрітися. На базарі. Боюся, я справив тоді не найкраще враження.

— Хіба? — Я підвела очі, сама невинність. — Пробачте, шановний, я не пригадую. На базарі стільки торговців.

Дрібна шпилька. Я побачила, як вона ввійшла, як ледь стиснулися його губи. «Стільки торговців». Я поставила його на місце вдруге, при моєму батькові, назвавши безликим крамарем. І водночас не дала до чого причепитися, панна просто не запам'ятала дрібного продавця, що тут образливого?

— Певно, я помилився, — сказав він, і в темних очах спалахнув холодний вогник, той самий, який я так пізно навчилася розпізнавати в першому житті. Азарт. Хань Є любив те, що важко дається. — Прошу вибачення, панно.

Далі прийом йшов гладко, і я більше не втручалася досить було й того, що я змусила його бачити в мені не легкий плід, а кісточку, об яку можна зламати зуб. Але коли він йшов, уже на порозі, обернувся й подивився на мене востаннє, довгим, оцінливим поглядом власника, що приглядається до речі, яку неодмінно збирається придбати.

Я витримала цей погляд, не здригнувшись. Дивись скільки хочеш, крамарю. Цього разу ти купуєш не наречену. Цього разу ти торгуєшся з тією, хто вже знає ціну твоєму шовку. Він пахне лавандою і смертю.

***

Указ прийшов за тиждень і перевернув усе.

Його зачитали при дворі, а потім оголосили по домах, і столиця загула. Імператор, стривожений вістями з-за північного хребта, де орда збиралася в силу, якої не бачили давно, ухвалив рішення, від якого в обох ворожих домах звело щелепи.

Похід поведуть двоє. Генерал Лі Хен і генерал Чжао Кун. Разом. Пліч-о-пліч, під єдиним стягом, з єдиним обозом і спільним командуванням.

При дворі шепотілися, що це мудрість Сина Неба, двоє найкращих полководців, що двадцять років гризлися між собою, змушені будуть об'єднати силу проти справжнього ворога. Дехто казав інше, що імператор просто втомився від їхньої гризні й вирішив або примирити старих вовків, або зіштовхнути в одну яму, щоб позбутися заразом обох клопотів.

Я ж, почувши, похолола з іншої причини.

У першому житті батько йшов на північ сам. Сам переміг, сам повернувся героєм, сам загинув під тягарем облудного звинувачення. А тепер поряд з ним йтиме Чжао і рід Чжао вплітається в ту саму історію, у той самий похід, з якого почалася загибель мого дому. Що це означало? Що змінилося? Я не знала. Уперше майбутнє, яке я, здавалося, вивчила напам'ять, зрушило й попливло. Мій розклад ворога більше не був точний.

І ще одне. Спільний похід означав спільні збори. А спільні збори означали, що два доми Лі й Чжао тепер щодня перетинатимуться на радах, на оглядах, на навчальних полях, де готуватимуть загін до виступу.

А отже, і я перетинатимуся з ним.

***

Так і сталося.

Батько, який тепер мусив узгоджувати кожен крок із генералом Чжао, вбачав у цьому особисту кару небес. Обидва старі вовки з'являлися на спільні ради з обличчями людей, яких ведуть на страту, і розходилися ще похмурішими. Але накази імператора не обговорюють. Загін збирали разом, обоз рахували разом, і молодші обох домів офіцери, ад'ютанти, зброєносці вимушено варилися в одному казані.