4

Лі Юньсі

Усю дорогу додому я відчувала між лопатками чужий погляд, хоч навчальні поля давно лишилися позаду.

«Ти не хлопець».

Слова Чжао Мінлея приклеїлися до мене, наче реп'ях. Я перебирала їх верхи, за вечерею, вночі, лежачи без сну й дивлячись у темну стелю. Цей чужий, зневажливий хлопчисько розкрив мене. Тепер він знав. Син генерала Чжао, спадкоємець ворожого дому, знав, що донька Лі перевдягається в чоловіче й таємно вчиться битися. Скандал, що годиться на плітку для всієї столиці. Досить одного слова при дворі і мене замкнуть у покоях до самого весілля, а батька засміють, не встеріг доньку, розпустив, виростив перевертня.

Одне слово. І Чжао мав повне право його сказати.

Я чекала цього слова три дні. Прислухалася до кожного посланця біля воріт, до кожної нової плітки, яку приносила з базару служниця. Нічого. Тиша. Син Чжао мовчав і це мовчання бентежило мене дужче за будь-яку погрозу.

Чому він мовчить?

***

Відповідь прийшла на четвертий день, коли я вже не чекала.

Батько вивів мене на поля знову цього разу не спостерігати, а битися по-справжньому, з молодшими офіцерами його власного загону. Він хотів побачити, як я тримаюся проти тих, хто не жаліє. Я вдягла братове вбрання, сховала волосся, і цього разу пов'язала його тугіше, затягнула вузол так, щоб жодне пасмо не зрадило.

Битися проти дорослих чоловіків виявилося наукою про власну малість. Вони були важчі, довші в руках, звичні до ваги заліза. Тричі мене збивали з ніг за перший ранок. Але щоразу я підводилася швидше, і щоразу лишала на них слід синець, зачеп, подряпину, і до полудня двоє вже билися зі мною обережно, як з тим, кого не варто недооцінювати.

А тоді я відчула його. Ще до того, як побачила.

Чжао Мінлей стояв край поля, спершись плечем об конов'язь, схрестивши руки, і дивився. Скільки він там простояв, я не знала. Волосся сьогодні було зібране акуратно, чорний із сріблом одяг — чистий, і вся його постать показувала впевність у власній силі.

Наші погляди зустрілися. Він не відвів своїх. Ледь помітно схилив голову набік, мовляв, бачу тебе, доню Лі, бачу твій маскарад, і кутик його вуст сіпнувся.

Я застромила тренувальну шаблю в пісок, лишила офіцерів і пішла прямо до нього. Ноги несли самі, гнів йшов попереду мене.

— Довго дивитимешся? — спитала я тихо, спинившись за крок. — Чи вже надивився й ідеш доносити?

— Доносити... — Він ліниво розчепив руки. — Про що? Що якийсь худий новобранець роду Лі непогано махає шаблею? Це не новина, панно. Тут кожен так вміє.

— Ти знаєш, хто я.

— Знаю. — Штормові очі ковзнули по мені, по тугому вузлу волосся, по чоловічому вбранні, і в них проступила насмішка, за якою ховалося щось уважніше. — І саме тому мовчу. Подумай сама. Якби я заявив, що донька генерала Лі перевдягається чоловіком і б'ється на полях, знаєш, що сказали б? Що синок Чжао бігає за дівчиною Лі й вигадує казки, аби зганьбити суперницький дім. Мій батько зідрав би з мене шкуру за таку дурість. — Він хмикнув. — Ти для мене небезпечніша як таємниця, аніж як плітка. Тому носи свій вузол спокійно. Я тебе не викажу.

Я мовчала, переварюючи. Він мав рацію холодну, розважливу рацію людини, звиклої зважувати вигоду. Це не було милосердя. Це був розрахунок. Але чомусь від того, що він назвав мене таємницею, а не тягарем, у грудях розлилося дивне тепло, якого я не хотіла.

— Тоді чого ти тут? — спитала я. — Прийшов помилуватися новобранцем, який тобі не рівня?

— Прийшов подивитися, чи не привиділося мені. — Він відштовхнувся від конов'язі, ступив ближче, і я мусила задерти голову, щоб не відвести очей. — Того дня ти впала так, як падають старі солдати. Не панночки. Не діти. Я довго не міг забути. Думав здалося. — Він примружився. — Не здалося. Ти й зараз б'єшся так, ніби за спиною в тебе стоїть хтось із ножем. Кожен рух не щоб перемогти, а щоб вижити. Звідки це в шістнадцятирічної доньки генерала, яка все дитинство вишивала при матері?

Я похолола. Він знову підійшов надто близько до правди  ближче, ніж мій рідний батько.

— Може, я просто здогадлива, — сказала я. — А може, тобі щастить із вигадками.

— Може. — Він дивився ще мить, тоді відступив, і насмішка повернулася на його обличчя, наче маска, яку він знімав лише на секунди. — Тримай спину рівніше, коли б'єшся ліворуч. Ти відкриваєш бік. Той офіцер, з яким ти щойно танцювала, тебе пожалів. Я не пожалів би.

І пішов, лишивши мене з палаючими щоками і з думкою, яку я не хотіла думати, що вперше за довгий, довгий час хтось подивився на мене й побачив не річ, не посаг, не тонку душу, яку треба вберегти. А воїна. Небезпеку. Може навіть і рівню.

Син генерала Чжао. І він єдиний бачив мене справжню.

Це було найгірше, що могло статися. І чомусь від цього хотілося не плакати, а битися далі, краще, доти, доки він не забере назад те своє «я не пожалів би».

***

Удома на мене чекала пастка іншого штибу.

Мати сиділа в головній залі не сама. Поряд, на почесному місці для гостей, влаштувалася огрядна жінка в яскравому вбранні, з нарум'яненими щоками й чіпкими очима, які обмацали мене з голови до ніг, щойно я переступила поріг. Сваха. Я впізнала цю породу з першого життя жінки, що торгують чужими доньками так само вправно, як Хань торгує шовком.

— А ось і вона.— проспівала мати з тією особливою напругою, з якою жінка представляє свій товар вигідному покупцеві. — Юньсі, привітайся з пані Го. Вона люб'язно завітала до нас поговорити.

Я привіталася, як годиться, і сіла, склавши руки на колінах, скромна панна, сама лагідність. Усередині все стислося. Отже, вже почалося. Мати заворушилася раніше, ніж я гадала. У першому житті сватання теж почалися десь тепер, і одна з ниток, що їх плела така самісінька пані Го, зрештою привела до дому Хань.

— Яка гарненька. — заворкотіла сваха, розглядаючи мене, як кобилу на ярмарку. — Тонка кістка, добра постава. Тільки шкіра трохи засмагла, панночко, де це ви так? Благородним паннам сонце не на користь. Ну та це діло виправне, білила покриють. — Вона розгорнула на колінах згорток паперу, списаний іменами. — Пані Лі, я маю чудові партії. Дім Сюй, торгівля чаєм, молодший син, тихий, слухняний. Дім Пань, лихварі, старший, трохи в тілі, зате багатий, як імператорський зять. А ще…