З

Лі Юньсі

До сходу сонця дальній плац був ще під ранковим туманом.

Я прийшла перша. Стояла в холодній сірій імлі, у завеликому вбранні молодшого брата, підв'язаному мотузкою в трьох місцях, і чекала, поки з мороку виступить постать батька. Роса осідала на волоссі. Десь за стіною кричав перший півень. Тіло молоде, шістнадцятирічне, легке, тремтіло від холоду, і я з дивною ніжністю відчувала, яке воно живе, як стугонить кров, як стискаються від холоду пальці, як кожен подих виходить білою парою. У першому житті останні мої подихи виходили кров'ю. Тепер просто парою на світанку, розкіш, якої я не вміла цінувати, поки не втратила. Батько виник із туману безшумно, як умів. У руках дві тренувальні шаблі, дерев'яні, важкі, оковані на вістрі залізом, щоб важили як справжні.

— Ще не передумала? — замість вітання.

— Ні, батьку.

Він кинув мені одну. Я впіймала — не за рукоять, за середину, незграбно, і дерево боляче вдарило по пальцях. Тіло забуло. Розум пам'ятав усе: як тримати, як ставити ноги, як дихати від живта, а не від грудей, — але між пам'яттю і м'язами лежали вісім років дитячого простою й п'ятнадцять років голки та покори. Розум командував воїном. Виконувала шістнадцятирічна панночка з тонкими зап'ястками.

— Стійка.— сказав батько.

Я стала у стійку. Він обійшов мене колом, поправив ногою мою ступню, долонею  лікоть, кісточкою пальця стукнув під підборіддя, щоб підняла голову.

— Непогано для тієї, хто вісім років не брала меча.

Він гмикнув. І напав.

***

Перше тренування я запам'ятала синцями.

Батько не бавився, як  він попереджав, і він тримав слово. Він не бив на повну силу, ні, він не скалічив би доньку, але він не давав і піддавок. Кожну мою помилку він карав точним, розважливим ударом плазом по стегну, по передпліччю, по ребрах. Шабля в моїх руках була важка, як прокляття. Тіло здавало за хвилину там, де розум був готовий битися годину. Я падала. Підводилася. Знову падала.

— Ти думаєш надто швидко для свого тіла, — сказав батько, коли я вкотре опинилася на мокрій від роси землі, хапаючи ротом повітря. — Розум біжить, тіло спотикається. Так буває у старих воїнів після рани голова пам'ятає бій, а рука вже ні. — Він подав мені руку, підняв. — Але і ти не старий воїн, і тобі шістнадцять років. М'язи наростуть, дихання щц буде правильним...дивно інше. — Він примружився. — Дивно, звідки в панни, яка вчора вишивала квіточки, реакція, якої я вчу новобранців по три роки.

Я мовчала. Що я могла сказати? Що цю реакцію в мене вбивали п'ятнадцять років? Що тіло, може, й забуло меч, але не забуло, як здригатися від кроків за спиною, як читати чужу лють раніше, ніж вона стане ударом, як вигинатися, щоб клинок пройшов повз, бо цього мене навчив не батько, а страх?

— Ще раз. — сказала я тільки. І підняла шаблю.

Батько подивився на мене довго. А тоді кивнув і в тому кивку було щось нове. Повага. Скупа, обережна повага воїна до воїна.

— Ще раз.— погодився він.

Ми билися ще раз. І ще. І коли зійшло сонце й туман розтанув, я лежала на землі вся в синцях, з розбитими кісточками, з тремтливими руками і сміялася по-справжньому, до сліз, дивлячись у розовіюче небо. Бо це був біль, який я обрала сама. Мій біль. Не той, що завдають тобі чужі руки, а той, крізь який ти йдеш до сили.

— Божевільна, — сказав батько, стоячи наді мною. Але в голосі його теж бриніла усмішка. — Уся в діда. Той теж сміявся, коли його лупцювали. Іди вмийся, поки мати не побачила твоїх синців, бо тоді вб'ють нас обох.

***

Матір, звісно, побачила..

Синець на вилиці не сховаєш за пудрою так, щоб не помітило материнське око. Був крик. Був довгий, палкий монолог про те, що благородна панна на порозі шлюбного віку не повинна ходити побита, як селючка, що женихи не сватаються до побитих дівок, що генерал Лі Хен вижив з розуму на старість, якщо пускає єдину доньку на плац, і що коли про це дізнаються при дворі, з нас реготатиме вся столиця.

Про двір мати не помилилася.

За кілька днів нас із матір'ю запросили на чаювання до пані Вень дружини столичного цензора, жінки з язиком гострішим за будь-яку шаблю.

У її павільйоні збиралися шляхетні панни столиці ті самі, серед яких я колись, у першому житті, тихо сиділа в кутку, соромлячись поношеної сукні опальної доньки, і мовчки терпіла шпильки.

Тепер я сиділа прямо й дивилася їм в очі.

— Кажуть, панна Лі захопилася чоловічими забавами, — проспівала донька цензора, обмахуючись розписним віялом, ковзнувши поглядом по синцю, який пудра не зовсім сховала. — Шабля, плац, обладунки. Як… своєрідно. Мій батько каже, жінка з мечем це або перевертень, або ганьба роду. А ви, панно Лі, хто?

Павільйон затих. Віяла завмерли. Усі чекали, як зіщулиться тиха генеральська донька.

У першому житті я б зіщулилась. Опустила б очі, пробурмотіла щось, і вони довго ще сміялися б услід. У першому житті я вміла тільки терпіти і дотерпілася до шовкового шнура.

Я відставила чашу. Подивилася на неї повільно, зверху вниз так, як колись у дворику «Крижаного дощу» дивилися на мене саму. І усміхнулася.

— Скажіть, панно Вень, — промовила я лагідно, — ваш батько, високоповажний цензор, коли останній раз тримав у руках щось важче за пензлик? — Я не дала їй відповісти. — Мій тримає заставу Холодних Воріт. Той північний кордон, за яким сидить орда, що спалила б цю вашу столицю разом з усіма віялами й пудрою, якби не «чоловічі забави» таких, як мій батько. Ви п'єте цей чай спокійно лише тому, що хтось із мечем стоїть між вашою пудрою і кочовою стрілою. — Я знову взяла чашу. — Тож коли наступного разу назвете шаблю ганьбою назвіть заразом ганьбою й спокій, у якому ви так солодко живете. Він з того самого металу.

Тиша стояла така, що чути було, як за вікном пурхнула пташка.

А тоді пані Вень — стара, розумна, з язиком-шаблею — раптом розсміялася. Плеснула в долоні.

— Оце так генеральська кров, — сказала вона, і в старечих очах блиснула цікавість. — А я вже думала, у роду Лі народжуються самі тихенькі вишивальниці. Сідайте ближче, панно. Розкажіть мені про свою заставу. У мене там колись загинув брат.