2

Лі Юньсі

Я не купила ту шаблю.

Не тому, що передумала, томущо зброяр не продав би її без відома батька, а батько ще не знав, що його дочка повернулася з того світу з наміром більше ніколи не ставати на коліна перед покидьком. Тож я тільки поклала клинок на місце, лишивши на стертій рукояті тепло своєї долоні, і пішла з базару.

Ноги самі знали дорогу. П'ятнадцять років вони носили мене чужими галереями садиби Хань, чужими рахунковими залами, чужою холодною спальнею, але тіло було молодше за пам'ять, і воно пам'ятало іншу дорогу. Ту, якою я щодня бігала дитиною. Повз лавку торговця солодощами, який завжди кидав мені зайву медову кульку. Повз старий колодязь, де мати заборонила гратися, бо цямрина була слизька. Повз кам'яного лева з відбитим вухом — я сама відбила його, коли впала, гасаючи з дерев'яним мечем, і брат тоді реготав до кольок в животі.

Кам'яний лев стояв на місці. З відбитим вухом.

Я зупинилася перед ним, і серце стиснулося так, що перехопило подих. У другому житті цього лева розбили вщент — коли громили садибу, коли виносили все, що можна винести, а що не можна — трощили просто зі злості. Я бачила його руїни. А тепер він стояв цілий, тільки з відбитим вухом, теплий від ранкового сонця, і на його кам'яній гриві сиділа руда кішка й вилизувала лапу.

Дурне. Плакати над кам'яним левом. Але я стояла й ковтала сльози, бо це був перший цілий уламок мого світу, який я побачила живим.

А за левом починалася стіна. Наша стіна. Червоні ворота з бронзовими кільцями, вичищеними до блиску. Над ворітьми — дерев'яна табличка з ієрогліфом «Лі», старим, вигорілим на сонці, знайомим до кожної тріщинки.

Ворота були відчинені.

***

Першим я побачила Лі Фея.

Мого молодшого брата. Йому було тринадцять — тринадцять, боги, він був ще хлопчиськом, з обдертими коліньми й дірою на рукаві, і він сидів навпочіпки біля порога, зосереджено вирізьблюючи щось ножем із дерев'яного бруска. Язик прикушений від старання. Волосся вибилося з-під зав'язки.

У другому житті Лі Фей загинув шістнадцятирічним. Разом з усіма. Хань Є подбав, щоб імператорський гнів не оминув жодного паростка роду.

— Феє!— покликала я. Голос зірвався.

Він підвів голову. Скривився, як молодший брат, коли старша сестра відриває від важливої справи.

— Чого тобі? — буркнув він. — Я зайнятий. Роблю тобі… — Він осікся, зиркнув на дерев'яний брусок, сховав його за спину. — Нічого не роблю. Іди собі.

Він робив мені пташку. Я згадала. На моє шістнадцятиліття він подарував мені криво вирізьблену дерев'яну ластівку й густо почервонів, коли я його обійняла. Ту ластівку я зберігала до самого заміжжя. Потім чоловік сказав, що дитяча різьба не личить оздобі дому Хань, і я дурна, покірна, сама віддала її служниці на розпал.

Я підійшла й опустилася перед братом навпочіпки, просто в дорожню куряву, у своїй чистій сукні.

— Дай подивлюся руку.— сказала я.

— Що? Юньсі, ти чого… — Він насупився, але руку не забрав.

На тильному боці долоні була свіжа подряпина, глибока, від ножа, що зірвався. Дитяча рана. Дрібниця. Через три роки на цій самій руці лежатиме тавро зрадницького роду, а ще за кілька — вона зотліє разом з усім, чим був мій брат. Я обережно обхопила його зап'ясток обома долонями, наче тримала щось безцінне.

— Треба промити. — сказала я тихо. — Загноїться.

— Та це ж дряпина. — Він дивився на мене дивно. — Ти чого сьогодні така… Плакала, чи що?

— Пил у око потрапив. На базарі.

— На базарі, — повторив він недовірливо. І раптом, незграбно, по-хлоп'ячому, витяг з-за спини недороблену пташку й тицьнув мені. — На. Однаково не вийде тепер зосередитися через тебе. Тільки крило кривеньке, я потім виправлю.

Дерев'яна ластівка з кривеньким крилом лягла мені в долоню, тепла від його рук.

Я стиснула її так, що краї вп'ялися в шкіру, і по клялася собі що цього разу він вціліє. Цього разу я всіх вас вивезу з-під того меча. Клянуся кам'яним левом, клянуся кривим крилом, клянуся сірим порогом, на якому стояла,  усі ви житимете!

— Дякую, Феє. — сказала я вголос. — Вона прекрасна.

Він пирхнув, почервонів і втік у двір, вигукаючи, що я стала така дивна бо в мене вселився злий дух ґуй.

***

Матір я почула раніше, ніж побачила.

Її голос долинав із внутрішнього дворика, вона вичитувала служницю за погано просіяне борошно, і в цьому буденному роздратуванні через дрібницю було стільки живого, що я мусила спертися рукою об колону, щоб устояти.

П'ятнадцять років я не чула материного голосу. У снах так, але сни жорстокі, вони дають лише обриси, лише відлуння. А тут вона стояла посеред двору, жива, у простій домашній сукні кольору старого нефриту, з рукавами, підв'язаними для роботи, і сварила служницю за борошно.

— Матінко.—  ледь чутно позвала я.

Вона обернулася. Побачила мене і зморшка невдоволення між бровами розгладилася.

— Юньсі. Нарешті. Я посилала тебе по нитки для вишивання ще зранку, а ти півдня десь тинялася. — Вона примружилася, вдивляючись. — Ти бліда, і очі червоні, що трапилося?

— Нічого, матінко, задивилася на базарі, загубила лік часу.

— Задивилася вона. — Мати підійшла, і я відчула знайомий запах — пудри з рисового борошна й трохи полину, який вона зашивала в рукави від молі. Цей запах я думала, що забула назавжди. — Шістнадцять років, а голова досі в хмарах. Час уже… — Вона затнулася, глянула на мене якось інакше, м'якше, і не доказала. — Ну годі. Ходімо. Батько повернувся зі служби раніше, питав про тебе.

Батько повернувся.

Серце зробило болісний стрибок і покотилося кудись униз.

— Батько вдома? — Голос мене зрадив. 

— Удома, удома. У зброярні, чистить свій обладунок, наче в нас мало слуг для цього. — Мати похитала головою з особливим виразом, з яким дружини воїнів говорять про чоловіче безглуздя. — Іди привітайся, поки він у доброму гуморі, а потім поможеш мені з нитками, бо весілля твоєї двоюрідної сестри вже за місяць, а вишивка й наполовину не готова.