Коли цвіте папороть

За дверима почувся шурхіт і в замку клацнув ключ. Молода дівчина, зайшовши до квартири, осудливо похитала головою.

- Ну і чого ти не прийшла? Мама собі місця не знаходила.

Відповіддю їй була тиша, і Мирослава трохи занепокоїлась.

- Бабуся? Бабуся, ти вдома? Все гаразд?

Тиша, справжнісінька мертва тиша. Швидко роззувшись і пройшовши до кімнати, Мира закричала і кинулась до лежачої на підлозі жінки. Тіло  було холодне, і ніякого пульсу не відчувалось. Мирослава скрізь сльози викликала швидку, і подзвонила мамі. До приїзду, дівчина сиділа на підлозі біля бабусі і плакала. Як вона одразу не здогадалась, що з Фаєю щось трапилось - вона б ніколи не пропустила поминки діда на сороковий день.

Увечері зоставшись на самоті у квартирі Фаїни, Мирослава вибирала одяг для похорон.  Це було жахливо – за півтора місяці втратити двох рідних людей. Погляд Мирослави привернув рожевий конверт у комоді з білизною, на якому було написане її ім’я. Дівчина  швидко розгорнула його і дістала лист. Умостившись в улюбленому бабусиному кріслі, Мира почала читати:

«Привіт, моя люба Мирочко! Якщо ти це знайшла, то мене вже нема в живих. Хоча це і не дивно – я впевнена, що не доживу до сорокового дня після смерті дідуся. Він мені все ввижається і ввижається. Тільки почую шурхіт, аж кров стигне в жила - я знаю, що він забере мене на той світ… Я роками берегла цілу валізу таємниць і секретів – моя шафа повна скелетів, і я повинна, ні, я хочу тобі дещо розповісти. Це моя історія, і ти повинна її почути.

Коли мені було п’ятнадцять років, ми жили в моєму рідному селі на Київщині. Я була дівчиною не дуже видною: низенька, занадто худа, бліда. Чорна, неначе вугілля, коса додавала моєму білому обличчю хворобливості.  Але батькова посада давала мені велику перевагу – хлопці ходили чередою. А ось мені подобався лише один – хлопець на ім’я Матвій. Гарний, смаглявий, високий, із чорнявим волоссям, золотими руками та неймовірним почуттям гумору. Він був душею будь-якої компанії. Але на мене не дивився. День за днем, місяць за місяцем – і ось, він підійшов до мене і запросив погуляти. Я була на сьомому небі від щастя – нарешті!

Увечері він зізнався мені, що я йому завжди подобалась, але він не знав як до мене підступитись, адже у мене стільки хлопців на вибір. Знав би він тоді, що всім їм була потрібна не я, а батькові гроші, можливо ми б були давно разом. Та що не робиться – то все на краще. Ми почали потайки зустрічатись,  і ось через місяць Матвій покликав мене заміж. Ми планували спочатку сказати його батькам, а потім як належить, він прийшов би до моїх сватати мене. Все було вирішено. Але не судилось все так скластися.

За пару днів до наміченою дати, повернувшись вранці після побачення, Матвій знайшов батьків мертвими. Горе підкосило хлопця, і він на наступний день після похорон поїхав до своєї бабусі в інше село прийти до тями. Та не повернувся…

Я чекала його рік. Розпитувала всіх знайомих, намагались дізнатись де він, але все було марно – Матвій зник. Батько вже підшукав мені чоловіка, та я все тягнула час, вірячи, що мій коханий от-от повернеться. Я сподівалась, що саме сьогодні він зайде у мої двері. Я чекала кожну секунду…

Коли я погодилась на батькову кандидатуру, і готувалась до весілля, до моєї хати постукали. На порозі стояв хлопець – копія мого Матвія, але інший. Зовсім інший Матвій – холодний погляд, змарнілий, ніякої посмішки, та відсутність тієї іскри в очах, яку я так любила. Але мені було байдуже – Матвій повернувся! Може трохи інакший, але живий і здоровий! Я розуміла, що йому напевно прийшлось пережити багато чого поганого, якщо він став таким.  Я кинулась до нього, але він лише трохи мене обійняв і відсторонився.

- Негоже чіпати обіцяну чужому, - Матвій опустив очі і зітхнув.

- Що ти таке говориш? Я твоя! Я тільки твоя! – я знов кинулась до нього, і на цей раз він стиснув мене у відповідь.

Ми знали, що батьку це не сподобається, але нам було байдуже – адже ми тепер могли бути разом. Матвій не казав, де він був увесь рік, а я й не питала. Я не хотіла втрачати тепер ні секунди, і намагалась бути із Матвієм якомога частіше, але він не дуже розділяв мої погляди. Іноді він пропадав кудись на декілька днів, пояснюючи це тим, що йому потрібно побути на самоті.  Іноді він просто робив вигляд, що мене поряд немає. А іноді і дійсно забував про мене,  навіть якщо я сиділа поруч... Я намагалась не звертати уваги,  запевняючи себе, що за рік його зникнення з ним трапилось щось жахливе, і тепер йому потрібен час. Я готова була дати йому і час, і простір, і своє серце...

Настало свято Івана Купала. Ми вирішили, що саме цей день стане вирішальним для нашої пари. Після святкування на наступний день ми мали про все розказати моєму батьку. Ми сподівались, що після гулянь,  він буде більш поблажливо до нашого вчинку, і не буде сильно сваритись.

В цю ніч ми святкували майже всім селом. Розвели багаття біля краю лісу на березі озера. Ми з дівчатами водили хороводи, та стрибали через вогнище. Хлопці випивали та по черзі заходили в озеро, щоб довести, що вони не бояться русалок. Знаєш ці легенди, що в ніч на Івана Купала уся нечиста сила прокидається? Наші односельчани вірили у це - дорослі боялись заходити до озера чи лісу, дітей намагались після веселощів біля багаття забрати якомога швидше додому. А ось ми, підлітки, нічого не боялись. Ні русалок, ні мавок, ні лісового, ні самого чорта! Нас навіть не спиняло те, що майже кожного року, хтось пропадав, або гинув при дивних обставинах. Чи я боялася? Ні, і не знаю чому. Мені подобалось ким я ставала на це свято:  впевнена,  азартна, готова на дикі вчинки. І ось один я мала намір вчинити...

Коли ми з дівчатами плели вінки, Матвій кудись подівся. Хлопці казали, що він пішов якісь рослини збирати, але мені здавалось, що це не так. Але на той час мене хвилювало зовсім інше – квітка папороті. Чула колись, що той, хто зірве квітку папороті в ніч на Івана Купала, буде знати усі таємниці світу? Казали, що власник такої квітки буде розуміти мову тварин, буде бачити приховані скарби, та знати майбутнє. Мене цікавило останнє. Тому незважаючи легенду, що знайти квітку може тільки парубок, я  зробила свій дикий вчинок, і вирушила незадовго до опівночі до лісу. Перший час було трохи моторошно, але потім я звикла до тиші нічного лісу, і отримуючи задоволення, думала про коханого, допоки не зрозуміла, що заблукала. Я досить часто від матері чула легенди про блуда, який вводить людей в оману, збиває їх зі шляху, та змушує блукати, але не думала, що таке можливо. Я знаю наш ліс як саму себе, на 100%, а тут на тобі – навіть не можу зрозуміти у якій я стороні. Зібравшись з думками, я вирішила йти туди, звідки прийшла. Через деякий час я вийшла до озера, і вже було зраділа, як зрозуміла, що нікого немає. І озеро не схоже на наше озеро, хоча інших водойм біля нашого села немає. Мої думки зупинив темний силует на березі. Коли він обернувся, я побачила гарного молодого парубка: високий, широкоплечий, з чорними очима і русявим волоссям. Він дуже здивувався побачивши мене.