Глава 5

5

Кожен день був новим колом особистого пекла. Чоловік боявся, не встигнути, що його найщиріші зусилля не принесуть полегшення.

Смерть стояла за його плечима, безпристрасна й невблаганна, мов німа древня статуя, спостерігаючи за кінцем Арсена. Проте кожен раз, коли хтось приймав допомогу, коли хоч одне життя отримувало новий шанс, серце вібрувало слабким, але невмирущим полум'ям надії.

Підприємець знав, його час минає, безодня поглине його остаточно. Але тепер він бачив у смерті не кінець, а початок нової мандрівки. Він більше не боявся. Темрява, яка оточувала Арсена, стала не ворогом, а супутником, і кожен  крок вів його ближче до спокути,  через зруйновані долі, які прийняли допомогу та вічний біль, що несла хвороба. Залишалось останнє. Побачити сина і залишити заповіт.

Рука оніміла, начертана остання лінія підпису. Його охопив слабкий запах асфоделі, холодний і солодкий. Він проник у найглибші закутки свідомості, немов останнє нагадування про прощення, на яке він сподівався. Піднявши голову, Арсен побачив сина на порозі — тепер уже зовсім дорослого, зосередженого, спокійного. В його очах він бачив своє продовження, надію, пам'ять.

Син тихо кивнув, не сказавши ні слова, і в цей погляд було вкладено все: розуміння, біль і примирення. Він пробачив.

Арсенові очі закривалися. Чоловік відчув, як кожна хвиля темряви огортає його теплом, наче обіймає. В його свідомості залишилися лише обличчя тих, кого він любив і кому завдав болю. Та зараз це були не обличчя звинувачення, а образи, сповнені спокою. Темрява прийняла його не як ворога, а як супутника. І коли останній подих залишив груди Арсена, він відчув себе нарешті вільним.