6-11

6

Вночі я спала погано. Здавалося, що хтось спостерігає за мною. Я згадала маму. Її риси жили в пам’яті лише завдяки фотографіям, які я рік тому розклала на видному місці, хоча й уникала дивитися на них.

— Мамо… — прошепотіла я крізь сон. — Де ти?

— Я тут, — відповів знайомий голос.

Я різко розплющила очі. Кімната була порожня. Та раптом я побачила її. Вона сиділа біля столу, спершись ліктем, нога закинута на ногу. Одягнена не так, як у день похорону. Я хотіла вірити, що це реальність, але розуміла — це сон.

— Хто ви? — обережно промовила я.

— Це ж я, твоя мати, — відповіла незнайомка.

— Ні. Моя мама ніколи так не сиділа — це погано для осанки. Хто ви?

Жінка усміхнулася. Її очі були схожі на мамині, але неживі, наче імітація. Волосся каштанове, прикрашене срібною шпилькою, костюм трохи зім’ятий. Вона виглядала добре, але не так бездоганно, як мама.

— Ти уважна, — сказала вона. — Багато людей одразу розуміють, хто я. Але ти мислиш інакше. Сідай.

Я заціпеніла. Мені було страшно, але водночас хотілося впасти їй в обійми. Я так довго була сама. Ніхто мене не обіймав, не пригортав. Навіть хлопця в мене ніколи не було. А тут — мама, яка хоч і сувора, але могла взяти за руку, торкнутися плеча.

— Це сон? — прошепотіла я.

— Ні, не зовсім, — відповіла жінка. — Як твоя голова? Біль посилився?

— Звідки ви знаєте?

— Я все знаю.

Мене пронизало прозріння. Це смерть.

— Ні… ні… ні… — я заперечувала в паніці.

Жінка усміхнулася.

— Я не можу, не зараз… Дай мені кілька днів. Я повинна виступити!

— О, так, важливий виступ. Кожна творча людина прагне свого magnum opus.

— Будь ласка… кілька днів…

— Мені завжди подобалися творчі люди. Вони йшли на мій поклик легко. Але я розумію: тобі потрібно сказати своє останнє слово.

Вона встала й вийшла. Я прокинулася в холодному поту. За вікном світало. Це був мій останній тиждень.

Я зробила глибокий вдих. Мені було страшно помирати, але ще страшніше — піти, не сказавши свого слова. Ця роль мала вписати моє ім’я в історію балету. Навіть якщо це останній тиждень.

7

На репетиції всі були вчасно. Я прийшла трохи раніше, розігріла м’язи. Репетиція була плідною. Завтра ми проганятимемо номер на сцені.

Під час перерви дівчата планували піти в кафе. Я сиділа осторонь, але раптом сама промовила:

— Дівчата… не проти, якщо я приєднаюся?

Вони здивувалися, але посміхнулися.

— Звичайно, Юстино, — сказала Надія. — Ми будемо тільки раді. Ми ж команда.

Я кивнула. Вони виявилися говіркими, теми для розмов у них ніколи не закінчувалися.

Дорогою до кав’ярні дівчата встигли обговорити відпустку, плани на новий сезон, майбутні свята, дні народження близьких і подарунки, які вже приготували. Я здебільшого мовчала. Та коли ми сіли за столик, мені стало цікаво почути їхні думки про балетну кар’єру.

— Я з нетерпінням чекаю головної репетиції, — почала Марічка, тендітна білявка. — Я вже бачила костюми, вони чудові.

— Так, так, — підтвердила Надія. — І я теж. Броніслава нещодавно нас похвалила, тому я така натхненна перед новим сезоном. А ти, Юстино? Я впевнена, ти, як завжди, виступиш чудово. У тебе великі шанси стати примою.
— А ти хіба цього не хочеш? — запитала я.

— Ні, не хочу. Мені добре в кордебалеті. Тим більше кожна з нас може зіграти головну партію в майбутніх виставах. Але я не женуся за цим. Ми творимо мистецтво разом — і це вже велика справа.

— Згодна, — додала Ганна. — Без нас усіх не було б повної картини. Я з дитинства мріяла танцювати на великій сцені, і ось я тут, у такій чудовій команді.
— Отож-бо, ми вже зірки, — усміхнулася Марічка.

Я була здивована. Чомусь завжди думала, що кожна з них прагне головної ролі в кожному сезоні. А виявилося, що лише я так рвалася бути першою у всьому. Невже не кожна балерина мріє стати примою, постійною солісткою? Дівчата й справді виглядали гармонійно у своїх ролях і насолоджувалися ними, не претендуючи на більше.

Я погодилася: ми вже зірки, бо не кожен може дійти так далеко. Балет — це важка праця, яка потребує величезних зусиль і не має значення, чи ти соліст, чи в кордебалеті. Але чому я так чіпляюся за це? Тому що мама не була примою і я хотіла здійснити її мрію? А чи була в неї така мрія? Вона виконувала сольні партії, але ніколи не говорила про більші амбіції. Вона вчила мене лише одному: не бути слабкою, багато працювати над собою й бути готовою до будь-якої ролі.

Вона не критикувала мене за бажання стати примою, але це бажання вимагало від мене ще більшої роботи. Найбільше ж я прагнула одного — колись виконати сорок фуете на сцені, як цього ще ніхто не робив. Щоб назавжди закарбуватися в пам’яті глядачів і, найголовніше, зробити це для неї. Щоб вона пишалася мною. Я так хотіла, щоб вона сиділа в першому ряду й побачила це.