1-5

1

Чи мріє кожна балерина стати примою?

— Атитюд назад! — студію прорізав суворий голос тренерки Броніслави Давидівни.

Її погляд ковзав по кожній із нас, наче офіцер перевіряє шеренгу. Невисока, струнка, завжди підтягнута, вона й у п’ятдесят могла виконати понад тридцять фуете поспіль. Волосся — ідеально зібране, одяг — бездоганно підібраний. Сувора, зосереджена, але здатна усміхнутися, коли критики хвалили її учениць. Ми знали: якщо вона взяла когось під своє крило, ця дівчина вже зірка. Та на репетиціях вона нечасто говорила щось більше, ніж кілька слів.

— Недостатньо, — кинула вона одній із нас. Її погляд був красномовніший за будь-які слова: він міг змусити тіло здригнутися від страху чи підтвердити правильність руху. Я навчилася не реагувати, тримати ногу ідеально — або принаймні вірила в це. Коли вона пройшла повз мене й лише кинула короткий погляд, я сприйняла це як комплімент. Та мені були не потрібні компліменти — я прагнула визнання майстерності.

— На сьогодні досить. Сподіваюся, завтра буде краще, — сказала вона й вийшла зі студії.

Дівчата одразу почали перемовлятися, здебільшого скаржачись на навантаження. Я досить не часто долучалася до їхніх розмов. Як може народна артистка, прима, переможниця конкурсів вимагати менше? Поки вони скиглили, я відпрацьовувала елементи ще й після репетиції. Їхні невдоволені погляди мене не зупиняли. «Балет — не місце для скигліїв», — казала мені мати, коли я плакала від виснаження.

Чи мріє хоч одна з них стати королевою лебедів, Джульєттою чи Кармен? Чи їм вистачає кордебалету? Я знаю: не кожна витримає дієту й тренування, не кожна вийде за межі студії. Місцеві сцени — тісні для мене. Я мрію про найвідоміші театри світу, про афіші з моїм ім’ям: «Народна артистка України, прима-балерина Юстина Баленко у ролі Одетти». Адже бути королевою лебедів — одна з найскладніших ролей. Для цього потрібно виконати тридцять два фуете поспіль. Я ще не готова, але в цьому сезоні будуть інші постановки. Акцент на українському балеті — отже, «Лісова пісня» Лесі Українки. І я претендую на роль Мавки.

«Тренуй не лише тіло, а й розум. Тупі не стають балеринами, тим більше примами», — повторювала мати. Іноді, дивлячись на Броніславу, я бачила її. Лише мама вміла часом вимикати тренерку й бути просто мамою.

Біль пронизав голову. Тіло зберегло рівновагу в глибокому пліє, але обличчя зрадницьки скривилося. Це вже мінус: балерина має тримати обличчя навіть крізь біль.

— Ти перенавантажуєшся, — сказала Надія. Її слова звучали байдуже. — Відпочинок допоможе більше, ніж виснаження.

«Ну то йди відпочивай, ледащо. Так і залишишся на третіх ролях», — подумала я, але вголос відповіла:

— Твоя правда, на сьогодні досить.

Та зі студії все одно пішла останньою. Я завжди залишалася довше, і з часом стала чи не єдиною, хто тренувався понаднормово. Повз один клас я побачила маленьких дівчаток. Їхні рухи кричали про бажання бути поміченими.

«Якщо не проявиш ініціативу — тебе ніхто не помітить», — казала мати. Вона була чудовою танцівницею, блискуче виконувала класику й модерн. Її брали на головні ролі, але примою вона не стала. Пішла з кар’єри вже з ім’ям. Якби не її раптова смерть, могла б стати відомою тренеркою.

— Мамо, я стану примою, от побачиш, — сказала я їй під час репетиції «Лускунчика». — Виконаю сорок обертів у ролі Одетти. Ти будеш першою, хто це побачить, у першому ряді.

Вона м’яко розсміялася:

— Ловлю тебе на слові. Але пам’ятай: працювати ще й працювати.

Я кивнула, тримаючи першу позицію.

— Для мене ти завжди на перших ролях, навіть у кордебалеті, — сказала вона. Я не очікувала цих слів і збилася з позиції.

За кілька днів її не стало. Лопнула аневризма. Вона ігнорувала симптоми, навіть після падіння й удару головою. «Для балерини біль — не ворог, а тренажер», — казала вона. Біля її труни я дала слово: працювати на виснаження, стати достойною ученицею Броніслави й виконати найвідоміші ролі на найбільшій сцені України.

Балет — це конкуренція, де майже неможливо знайти друзів. На сцені ми єдиний організм, але поза нею — кожен сам за себе.

Я вийшла зі студії й дивилася на людей. Більшість живуть без амбіцій, задовольняються роботою й низькою зарплатою, відпочивають у п’ятницю за келихом вина. Чим більше я зростала в балеті, тим менше залишалося друзів. Шкільні — нецікаві, часу на них не було. В училищі кожен зайнятий собою. У вільний час вони вивчали мови, літературу, мистецтво, або відпочивали з батьками на курортах.

«Ти знаєш, скільки коштує квиток на «Лебедине озеро» в Одеському театрі?» — питала мати. Я знизувала плечима. «Двадцять гривень! Якщо хтось каже, що не має грошей на театр, значить, немає бажання. Людина, яка не хоче розвиватися, тобі не потрібна».

Раніше мені здавалося, що вона зарозуміла і це передавалося мені. Та згодом я зрозуміла: вона мала на увазі інше. Якщо людина не працює над собою — ми не зрозуміємо одне одного. Бо я не вмію здаватися.

Самотність знову охопила мене. Вдома ніхто не чекав і я вирішила піти до Дарини. Вона була єдиною, кого я могла назвати подругою. До балету не мала стосунку, але приходила на мої виступи. Решту часу вчилася, готуючись до вступу в один із найкращих американських коледжів. Вона вдосконалювала англійську, вивчала культуру, збирала кошти для життя за океаном. Її працьовитість мені імпонувала.