Глава 6

Було нестерпно холодно, я не міг поворухнути ні рукою, ні ногою, щоб хоч якось зігрітися. Лівий бік майже не відчувався. Крізь щілинку закислих вік я бачив свинцево-сіре небо і клуби брудно-молочного туману, що стелився над мертвою долиною. Зграї вугільно-чорних воронів шугали у вишині, ще більше їх було внизу, поміж нерухомих тіл. Та й тілами назвати те, що залишилося від нічного бенкету, було складно... Раптово, я згадав про нічного гостя. На відстані витягнутої руки в калюжі крові лежав велетенський сірий вовк. Таких великих осіб я ще не бачив. Шерсть звалялася, вся покрита скоринкою із запеченої крові упереміш з брудом. Навколо не було нічого, що могло б хоч якось прояснити, що сталося вночі. Очі вовка були закриті, боки не здіймалися – іще один ранок взамін на життя тварини. Я одвернувся і став дивитися в сіре небо.

Вдалині пролунав тихий монотонний спів - святі отці прийшли проводити померлих. "Запізнилися, святоші", зі злою радістю подумалося мені. "Душі вам не дістануться." Враз все стало байдужим і лише низьке небо притягувало погляд. Клуби туману піднімалися вгору, змішуючись з хмарами, створюючи дивні образи.

Спів наближався все ближче. Священиків було лише троє – один з кадилом і двоє інквізиторів з високими залізними хрестами, обрамленими в сонячне коло. Внизу хрести закінчувалися довгим вузьким жалом.

Священик наспівував низьким монотонним голосом, змахуючи в такт співу кадилом, з якого піднімався ароматний сизий дим. Інквізитори крокували слідом і хрещеними вістрями протикали тіла загиблих воїнів. Так Церква захищалася від темних душ і упирів, яких неодмінно манила б така кількість мертвих.

Я розумів, що мене чекає та ж доля, але не міг нічого зробити. Кінцівки мені не корилися, а язик розпух і я не міг вимовити навіть свого імені. "Раб Божий назовись" - суворий голос священика ("бо темні сутності не можуть знати ім'я людини, яке нарекли йому при хрещенні"), далі - сухий хрускіт грудної клітини, пробитою інквізитором. Свідомість вирішила відгородитися від жорстокої реальності і я провалився в чорноту забуття.

***

-  Ні. Ми його забираємо. - Сильна долоня перехопила важке залізо, не давши останньому нанести смертельний удар. - Він наш.

Четверо рослих широкоплечих ченців, з голеними наголо головами, обступили понівечене тіло. Всі вони були в сірих вовняних плащах поверх таких же сірих сутан, підперезаних простою мотузкою.

-  Скитники. І навіщо тільки він вам здався? - Інквізитор опустив хрест і глянув на високого ченця. - Він і так вже не жилець.

-  Він наш, - похмуро повторив відлюдник. І зробив крок до інквізитора. - І ми його заберемо, так чи інакше.

-  Гаразд-гаразд. - Інквізитор швидко відступив, поглядаючи то на високого монаха, то на інших скитників. А ті вже оточували священиків, непомітно обходячи з флангів.

-  Якщо з нього вилізе якась нечисть – розбирайтеся самі.

Махнувши на прощання кадилом, старець затягнув свою пісню і неквапом пішов поміж мертвими тілами далі. Інквізитори ще постояли якийсь час дивлячись, як двоє ченців підняли брудне закривавлене тіло та поклали його на ноші – потім пішли за священиком. Залізні хрести в їх руках ще багато разів будуть підніматися до неба, щоб в черговий раз опуститися вниз,  обірвавши чиєсь життя.

***

Ченці йшли досить швидко. Попереду без втоми крокував високий чернець, який розмовляв зі священиками. За ним двоє скитників несли на ношах пораненого воїна. Замикав ходу іще один чернець.

Поранений боєць був без свідомості, дихання було частим, але поверхневим. Смертельна блідість розлилася по обличчю, під очима залягли темно-сині кола. Весь лівий бік був закривавлений, але кров більше не йшла – ченці перев'язали рану і наклали магічну печатку, стримуючи поширення зараження і некрозу тканин.

Ченці минули рідку посадку і заглибилися в ліс. По дорозі вони старанно обходили стороною села і особливо людні тракти, тримаючись переважно старих покинутих доріг і неходжених стежок, про яких знали хіба що трапери та поодинокі мисливці.

Незабаром орішники змінили стрункі буки і граби, ліс став набагато чистішим, а місцевість пішла під ухил. Між собою ченці не розмовляли, лише час від часу змінювалися біля нош.

По мірі просування вперед, листяні дерева змінилися високими соснами і пухнастими ялинами, а земля покрилася скоринкою льоду .Йти стало набагато важче – високогірне повітря було майже невагомим. Але ченці, як і раніше, не розмовляючи між собою, цілеспрямовано йшли далі, лише невеликі хмарки пари виривалися з їхніх ротів і ніздрів.

Різко зупинившись, один з ченців підняв праву руку. Чернець підійшов до найближчого дерева і, приставивши вухо до вкритого інеєм стовбура, прислухався. Весь ліс – дерева, кущі, старі пні – був єдиним органом. Цілісною системою, пов'язаною підземною кореневою системою і властивій тільки їй аурою. Кожний звук у лісі, кожен чужинець, який незнамо звідки  заблукав сюди, запам'ятовувався і передавався далі, від дерева до дерева, аж до того моменту, коли чужинець покидав його межі.

За ними йшли. Ще досить далеко, але невблаганно скорочуючи відстань. Ліс запам'ятав недбало зламану гілочку, з якої по весні могли розпуститься свіжі паростки, що стало б початком нового життя, їх грубі кроки і гучні голоси, що порушували передзимовий спокій лісу. А ще переслідувачі були озброєні – у свідомості лісу холодні дотики металу об стовбури дерев під час коротких зупинок були немов бліді спалахи.

Чернець випростався і жестом показав, щоб несли пораненого. Залишившись на самоті, він сперся спиною об стовбур дерева і закрив очі. Легкий холод йшов від промерзлої модрини і проникав під грубу шерсть плаща. Але це не заважало, а лише додавало сил.

Порив вітру хитнув верхівку найближчої ялини. З неї перестрибнув на сосну поруч, хитнув заціпеніле дерево, струшуючи морозний іній і понісся далі. Крихітні порошинки снігу не торкаючись землі, збиралися в маленькі сірі вихори, а ті збилися у ще більші, рушили крізь дерева. Кілька тонких вихорів закружляли у ніг монаха, немов щупальця. Важкий густий туман, мов молоко, почав заволочувати все навколо.