Глава 5

1.

Хвилі тепла, що йшли від палаючого каміну, жирна їжа і міцне вино налаштовували на приємний тон і світські бесіди. Холодний кам'яний зал імператорської трапезної встиг за пів дня достатньо прогрітися, щоб там можливо було приймати таких важливих гостей, як командор Святої Інквізиції та Абат. Великий дерев'яний стіл був заставлений усілякими стравами, але головним блюдом, безсумнівно, був залізний піднос з смаженою качкою. І святий отець, і інквізитор разом з імператором у весь рот уминали м'ясо, важкі краплі жиру струмками стікали по підборіддю і капали на червоні ряси. Обгризені кістки кидали великим псу, який лежав біля каміна. Між лапами у нього вже була кістка – на весь зал лунав здавлений хрускіт. Сильні щелепи з легкістю дробили її, щоб дістатися до самого смачного – кісткового мозку.

Кожен шматок качки запивався неабиякою кількістю вина, присутні були вже досить осоловівшими і важко розвалилися на дерев'яних тапчанах, застелених шкурами диких тварин. Кинувши останню кістку собаці, імператор витер тильною стороною руки жирні губи і звернувся до командора:

- Так ти кажеш, гик..,- сита відрижка перервала питання. Впоравшись і ковтнувши ще вина, імператор продовжував. - Гномів не було. Кам'яне Місто було порожнім?

- Так точно, порожнім. - Не менш п'яний, командор виколупував із зубів м'ясо. -Тільки жалюгідна купка бійців. Не можу зрозуміти, куди вони всі поділися. І розвідники доносять, що гномів ніде помітно не було.

- Втекли, мабуть, в свої нори, - продовжував абат, в неймовірних кількостях поглинаючи пиво. - Ну що ж, там їм саме місце.

- Так. Але Паровий Молот. Мені завжди здавалося, що це їх найбільша святиня. Їх божество. Їх вівтар, - упоравшись, нарешті, з м'ясом, інквізитор важко відкинувся на спинку.

- Ну, значить на те воля божа. На одних нечестивців менше, - гучний стук перервав вислови абата.

- Так, хто там? Увійдіть.

Двері відчинилися і в залу увійшов стражник.

-         Там Гончий.

П'яна дрімота вмить злетіла зі всіх присутніх. Імператор аж підхопився зі свого місця і замахав руками.

-         Так клич його сюди. Чого ти стоїш, йолопе, швидше! - Хвилювання імператора передалося і священикам, ті метушливо витирали масні пальці у поли ряси, немов намагалися стерти з них кров невинних жертв.

Гончий був дуже худий і втомлений. Темні кола під очима і заляпані брудом чоботи красномовно говорили про те, який далекий шлях довелося подолати посильному.

- Гноми, сер, - вимовив Гончий сухими губами.

- Що? Які такі гноми? - у розгубленості глянув на командора імператор.

- Гноми йдуть на столицю. З ними ельфи і степові орки.

2.

Незліченна кількість нелюдів рухалася у бік Столиці. Гноми, ельфи, орки, гобліни та інші. Налякані жителі навколишніх сіл кидали весь свій скарб, прихопивши з собою лише найнеобхідніше, і чимдуж бігли під захист товстих стін імперської столиці – Гвеяни. Під захист імперського непереможного легіону, якого побоювалися навіть східні еміри і низькорослі напівдикі тюрки-кочівники.

Просування армії нелюдів легіон зупинив на півдорозі до столиці на рівнині біля невеликого селища Катань. Дві величезні армії, на перший погляд не поступалися один одному в чисельності, стали навпроти один одного на відстані трьох польотів стріли.

Поступово пил, піднятий безліччю ніг осів, і дав можливість імперським генералам більш точно оцінити обстановку. Величезне, без чітких меж і видимих країв, живе море постало перед їхніми очима. Рухливе, багатоголосе, багатоголове і багаторуке. Воно наче єдиний живий організм знаходилося в постійному русі так, що аж рябіло в очах.

Легіонери стояли рівно і чітко немов на плацу на навчаннях, а не перед багатотисячним військом нелюдів. Голови у всіх підняті, очі дивляться прямо вперед, довгі списи не тремтять, щити виставлені точно на пів стопи - все згідно "Статуту".

Роман, сотник другої сотні, дивився на своїх бійців. Він знав, що в потрібний момент ніхто з них не здригнеться, не підведе. Але він також знав, що більшість не переживуть цієї битви. Якою б залізною не була дисципліна, якими б не були виснажливими тренування, ніщо не зможе уберегти від срібної ельфійської стріли, або потужного удару кам'яним молотом підгірного тана.

Він повільно проходив уздовж шеренги і пильно вдивлявся в обличчя хлопців. Кожен був йому як син. Роман знав їх сильні і слабкі місця. Пам'ятав, які дороги привели в його сотню кожного з воїнів. Знав майже всіх матерів і батьків. Звичайно, тих, у яких вони були, більшість були безрідними, і Роман замінив їм батька. Ні в чиїх очах сотник не помітив ні краплі сумніву. Ні тіні страху чи презирства, бо "неповага до суперника є поразка", як говориться в "Казенному статуті".

Між рядами солдатів червоними тінями ковзали інквізитори і священики. Тут же сповідували бажаючих, давали цілувати дерев'яні і посріблені символи Церкви. Багато хто з його хлопців теж такі носили, але Роман не особливо вірив, що хтось зможе вберегти його краще від нього самого. Та й до священиків він ставився як-то насторожено, аж надто солодко вони проповідували про вічне життя і райські блаженства.

Найбільше сотника турбував той факт, що більше третьої частини людської армії становили ополченці - наспіх зігнані і сяк-так озброєні селяни і міський люд. Він знав, що ті, хто звик тримати в руках лопату, а не меч - не витримають серйозної атаки і почнуть бігти з поля бою, підставивши під загрозу усіх.

Роман різко смикнув плечем, підставляючи щит – довга стріла дзенькнула об край металу і відлетіла вбік. Сотник перевів погляд вперед на рівнину. Попереду рухливої стіни кілька напівоголених тіл кентаврів з витими вигнутими рогами спускали тятиви своїх кістяних луків. Часом у лавах людей хтось скрикував і на його місце ставав інший...Кожен такий постріл викликав шалений рев – розмальовані в бойові кольори орки кричали й били здоровенними широкими тесаками по окованих залізом щитам, стрибали, кричали і лише авторитет ельфійських воєначальників стримував їх від того, щоб тут же кинутися в бій.